На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
В перший і в останній раз Матарга похитнув майже усіма. Один лиш Панцьо не прозрів. Коли наступила тиша, він вискочив на середину колиби до Матарги, не стільки, як кіт на мишу, а швидше, як стара миша у розпачі, яка у бійках з котами набралася котячих прийомів і з таким запасом мудрості проганяла велетня-кота. Матарга мимовільно відступив, а Панцьо розверещався пронизливо і агресивно, звертаючись до кута, де лежав Фока:
— Ґа-ґаздо Фоко, я зі старої собачої служби, але і ви якийсь там солдат. А по-нашому краще триматися з тим, просто з чортом, але краще бути вірним, ніж невірним у спілці з тим вашим Богом. Та чи ви не знаєте, чи ми не знаємо, чим є норовистий кінь, який раптово запреться і задкує? Ганьба кінського роду, гірший від гада! А чи ви не знаєте, що є й такі, як ваші рубачі? Ще гірші! З них лише сама пекельна niederlage! І яка ж на таких рада? Ґаздо Фоко, ви тут один, ви кращий, ніж батько, ви також і брат. У мене не було брата. Ви людина, а тут потрібна людина, а не якийсь там Бог. Але твердо і до кінця.
Панцьо бухнувся на коліна перед кутом Фоки і так розстогнався, що вся колиба, буквально всі зірвалися на рівні ноги.
— Прошу вас, ґаздо, — вив і стогнав Панцьо, — дайте мені пістолета, але просто зараз, у цю мить, і патрони, багато патронів, щоб я перестріляв всю цю паршиву свинячу банду, цих дезертирів із ґ… в штанах! Перестріляю, перестріляю і нехай мене завтра на світанку повішають урочисто при бубнах! Бо я вже здихаю, не можу дивитись на це, щоб жодного лайдака не можна було й торкнутись, бо весь час цей проклятий мир, ця смердюча friedenszeit. Пістолета! Пістолета! — верещав, схлипував і вив на всі боки Панцьо, немов зараз же мав віддати Богові духа.
І що тут скажеш. Досягнув свого. Вже й Фока зірвався на рівні ноги, немало переляканий:
— Панцьо, тут я наказую. Залиште це на мене і не робіть цирку!
— Кривавий цирк, — верещав Панцьо — згоди вам захотілося, смердюхи такі. Я вам дам таку згоду, щоб поховати один коло другого. Сам перестріляю, сам поховаю.
Цілеспрямованість Панця була така шалена, що вся колиба, виснажена безсонням, заразилась шаленством. Замість сміху, якого хтось очікував би, тривожні зойки, недоречні вигуки скакали по колибі: «Ошалів дідуган! Зв’язати, бо почне убивати. Проявив себе дідусь. На петлю, як собаку, і до гілки. Убити, убити відразу, бо нас повбиває».
Панцьо доходив до божевілля, заливався виттям:
— Уб’ю, повбиваю, жодного не помилую.
І відразу ж Фиркалюк зробив твердий підсумок.
— Справедливо, дідусю, але вони всі поїдуть, ні один не залишиться. Чи може хтось залишається? — крикнув Фиркалюк.
Ніхто не зголосився, жоден, неначе ліки від Панця допомогли. Та Панцьо, хоч і ослаб і хитався на ногах, божевільно покрикував:
— Мені байдуже, пістолета, пістолета!
Фиркалюк першим почав сміятися. Приводив Панця до тями сміхом:
— Але ж, дідусю, Фоці потрібні робітники, а не трупи і не турботи з похоронами.
— Дуже розумно, — визнав Томашевський з запізненням, — дайте дідові пістолета, а я йому допоможу прибрати тих, кого треба, щоб робота йшла…
Фока гостро його перебив:
— Не говоріть таких дурниць, щоб не довелося колись пошкодувати.
Савіцький повеселів, підскочив до Панця, пригортаючи його і обіймаючи:
— Дідусю любий, вас можна зрозуміти, але пістолетами ще ніхто бутину не зробив.
Панцьо знову роздратувався, бомкав слабенько, як спутаний дзвін:
— Па-паничу Савіцький, ви дуже гарні дурнички на дримбі виграєте. Файний з вас панич, але на лайдаків є тільки той один засіб! Бо інакше всі ви панки, багаті чи збіднілі, підете на підметки і запряжуть вас у тачки. А чи ви знаєте, хто я такий? Дідуган вісімдесятип’ятилітній — це так, але колись я був пан gefrajter. Тридцять сьомий Feldjäger aus Rosenberg, Spies, Paprikaregiment, Gefrweiter Martin Toth, Sohn des Martins. Im Gefecht bei Bussibillo, самі скелі, мій Zug дістав шрапнелями по головах. Багато шрапнелі. Збунтувалися, розсмерділися, очі вивертають від страху: утікати! Ще й інших заражають страхом. «Шрапнель, шрапнель!» — заверещали навколо. А я до них: «Ви, злодії, інші гинуть, а ви хочете вкрасти життя для себе? Я вам дам шрапнель»… Я мав два пістолета. «Ані кроку, бо смерть». І до тієї смерті, божої курви, я так промовив: «Я тобі зараз дам кілька кривавих потрохів і заткнися!». І я б перестріляв. Але капітан, старий дурень, примчав на коні і кричить: «Не смій, Toth! Май розум. Забороняю тобі!». А я з криком на дурня: «Herr Hauptman melde gehorsamst, дозвольте відшмагати їх олов’яним батогом». Не пам’ятаю, дозволив він чи ні, але я до крові відшмагав одного, другого, третього. Видно, батоги страшніші від шрапнелі. Ну і було потім у Tages-Bafehl на першому місці: хє-хє-хє, Tapferkeit, sralis-masgalis, медаль на жовтому кутасі im Namen aller höchsten Fotz. Війна це красна дівиця, нє? А мир — дупа жирна. І що тут казати, наш старий капітан дурний, як кінь у важкій упряжі, але чхав на шрапнель, бо іржав за славою; а я був найменшим з цілої Feldkompanii, такий собі вилупок, а він до мене так: «Toth, я не знав, що ти такий brav-brav! Як добре піде, то станеш капралом, слава!».
Савіцький у пориві вигукнув:
— Мій тато-небіжчик говорив: «Відважся на те, на що інші не відважаться! Найщасливіші ті, котрі загинули». І так нам співав: «На бакир шапка, догори вуса, у бій так ідеться, наче у танець». Повірте мені, браття, на водах весело, неначе в танці. Не тільки гроші, не тільки небезпека дивиться на нас, але й слава.
Старий Кочерган ще раз заворушився:
— Слава! Задля слави пан коваль не із пустими страхами, а з найбільшими болотами змагався.
Колиба завирувала, розійшлися сміхи і окрики:
— Їдемо всі, ніхто не залишається.
Підводилися і, схиляючи голови, збиралися в темному куті коло Фоки. Перед ватру вискочив Гарасимко, темпераментно викрикуючи:
— Я разом з паничом, хоч ви мене і маєте за шмаркача, хоч ґазда
