Українська література » Сучасна проза » На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

Читаємо онлайн На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Йосеньком чи з Айзиком устеріцьким тим, що старшує десь там у Молдавії над всіма сплавами і рука в руку з грошовитими панами. Але втекти не достатньо. Ми повинні їх відлякати, прогнати, бо не відчепляться ніколи. А як же це зробити? Послухайте. Ще цієї ночі на світанку сідаймо на найменшу дарабу і по-давньому гайда на Кути, на Чернівці, на двори і управи, наскочити вночі або на світанку на каси, сокири вгору, пістолети до грудей панкам і посіпакам! Вбивати не треба, для чого нам це? а тільки лап-цап-хап! Торби наповнити грішми, потім на коней і галопом до хат повернутись. А потім, хоч би й уночі, бабів і дітву на сідла і геть по оленячих стежках, замести сліди і нехай нас потім шукають. Створиться хаос і поки шандарі за нами причалапають, ми вже будемо в Угорщині чи в Туреччині, як в давніх часах. Коли шандарі появляться на бутині, то почнуть тягати до протоколу одного за другим, верещати, штурхати, бо це їхня найулюбленіша майстерність, як у гицля проти псів. Може когось ще й в кайдани закують? Але не нас! Ми вже будемо за дев’ятою горою. А тоді що? Не випустять ні однієї дараби на чужину, зариґлюють запорами річку в Устеріках і в Кутах. І тоді кінець сплавам, а панкам грошовитим печений лід замість дерева. Перехочеться їм втягати в неволю і світ перевертати наймитами. А наймити? Одні одним будуть заказувати і ще й дітям у колисках. А тепер гайда один за другим на дараби, бо це остання ваша година, і нехай ніхто не наважується нам перешкоджати.

Ґєлета розкричався, погрожував сокирою. Всі застигли, як уражені паралічем. Жоден не встав з підстилки. Томашевський ще глибше засунувся в кут і немов боявся накликати на себе опришка з опришків, котрий проявив себе під сам кінець бутину. Просичав з кута гаснучим голосом:

— Гарувати стільки місяців, щоб заробити на кримінал! Це кінець!

Старий Кочерган теж вирвав з себе окрик обурення:

— Це людина чи чорт?

Цього разу брати Кочергани не повторили його слів. Натомість всі дивилися на Фоку, а він встав із сидіння коло ватри і пішов до підстилки у темний кут. Не промовив ані слова.

Бутин осиротів, неначе був підвішений у повітрі. Мовчання затопило сварку. Бутинарі остовпіли. Тільки старий Кочерган ще раз наважився врятувати бутин. Крикнув на Ґєлету:

— Чоловіче, за яким правом? Нищиш працю і тягнеш до розбою!

Хтось із жаб’ївців, захований у темному куті буркнув:

— Довбушчук! Ведмедяче насіння! На ланцюг і до цирку!

Ґєлета ошалів остаточно. Не маючи змоги викрити жаб’ївського крикуна, він громив і ображав старого Кочергана такими словами, яких ніхто не осмілився б і помислити:

— Дідисько Кочерган, старий підмітач, панська підлиза з-над Нижньої Ріки, фальшиве лице собі приліпив, як єврей на святого Гамана. Пригляньтеся до цієї почвари: наче священик, ба, митрополит, ніби сам цісар. Підійми, заволоко жебрацька, дурну маківку, бо ми тобі її зараз зітнемо. Бо ми насерматери на тебе, на твою гідність. І на вас усіх, цісарів, попів і управи. Псів, які закували нам право і правду, що розбили нам наш хліб. Не ми Довбушчуки-розбійники. Це ви головних розбійників ганчірки і гицлі, це ви здерли з нас шкуру і кору.

Хто в цю мить подивився б на Ґєлету, зрозумів би, чому його колись назвали «половиком», тобто яструбом. Але в той момент він не закричав, як яструб тоді, коли від нього втече здобич — заєць чи курка. Сокирою не смів ударити, нищив поглядом, бо язик його затерп у хижому дзьобі. Виривав по слову, по прокляттю, по блюзнірству із кривавої середини старої ненависті:

— До кого ж промовляти і як? Язик нам вирвали, слово вирвали, глухота нас заткнула. Розійдися, земле, промов, земле, криваво. Нехай вогняні громи, нехай заметілі з пекла, нехай Попадя і сам вихровий Піп Іван нас поховають.

Плечистий чоловік — пес із кантуватим дзьобом, як величезний яструб — наче єгипетське божество смерті — стирчав, розмахуючи сокирою над головами беззахисних людей. На захист Томашевський прошепотів до Савіцького добре чутну погрозу. Промовив її польською, так, наче хотів додати своєму попередженню статусу офіційної мови:

— Паничу, їдьмо негайно дарабою у Жаб’є по жандармів.

Савіцький відповів теж польською:

— Ви такий самий остолоп, як цей! Нічого дурнішого не вигадали?

Томашевський засміявся запобігливо, не відомо на чию адресу:

— Я не думав нічого поганого.

Але ошалілий Ґєлета не взяв до увагу цю погрозу, виривав з себе по прокляттю:

— Криваві привиди встануть з землі! Ригни кров’ю, земле, або будь проклята.

Кого викликав Ґєлета, ким він був і чого хотів? Викликав тих, котрих давно вже не було, а імовірно, як і вирізьблені дощами пам’ятники його предка Довбуша, він і сам був закам’янілим привидом давнини, який заблукав на промисловий бутин. Нічого не планував і нічого не досяг. Остаточно похоронив опір бутинарів. Бо відразу ж Вітролом, виражаючи жах всієї колиби, страшно розкричався:

— Чоловіче, верещи скільки хочеш, рубайся чи дай, щоб тебе порубали, але святої землі не проклинай, не торкайся.

І відразу ж Панцьо втішено заскреготав з кута:

— Хє-хє-хє, торкай, торкай, швидше прийде кінець. Ось — ось…

Ґєлета раптово перелякався, стиснувся в собі, неначе шукав сховку, і ненависно доскрипів:

— Знайте, що ми підпалимо камфорою всі тальби і дараби, не випустимо жодної колоди.

З цією останньою погрозою від імені тих, яких давно вже не було, він вискочив з колиби. І відразу ж на ці слова зірвалися молоді з усіх кутів колиби. Побігли до дараб, щоб їх стерегти. А відразу за ними Андрійко, Савіцький і такі майстри, як Кочергани, Ґуцинюк, Фиркалюк, Пехкало, поспішили, щоб перешкодити бійці чи каліцтву, якщо б Ґєлета насправді відважився підпалювати колоди.

Фока відпочивав на своїй підстилці у темному куті.

6

Врешті-решт ніхто ні на що не відважився. Бутин витягнув з них сили, не залишив нікому залишку. Ґєлета тихіше від інших прослизнув до колиби. Став біля входу, злякано зиркав у бік підстилки Фоки, та Фока не повертався. Ґєлета за один тихий скачок опинився на своїй підстилці.

Разом із покинутою, але все ще набухлою жаром ватрою, втомлена колиба і сварка загасали самі собою. Після дня найважчої праці всі потребували відпочинку, рубачі, втомлені більше, ніж всі інші, падали з ніг. Повалена і покинута через бунт пуща мовчала. А вони, немов обплутані її мстивою відплатою, вигасали, наче мали полягти перед самим кінцем задля того, щоб трупи дерев мали залишитися не забраними

Відгуки про книгу На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: