Повернутися дощем - Світлана Талан

— Як твій батько ставився до чужої йому дитини?

— Нормально. Настя вважала, що він мене більше любить, але це зрозуміло — я його кров. Не можу сказати, що батько балував Настю, як мене, але й не ображав. Після того як батько помер, мати більше не виходила заміж.

— У неї був хтось? Вона жила з кимось?

Ніна здивовано округлила очі.

— Ні, вона замкнулась у собі і жила сама.

— Як склалася доля твоєї сестри? — запитав Сергій, і його голос зрадливо здригнувся.

— Настя вийшла заміж, жила в родині чоловіка в Сєвєродонецьку на Луганщині, народила і виростила двох дітей.

— Хто в неї?

— Дівчинка Іванна і хлопчик Геннадій. Вони вже дорослі, нещодавно Настя розлучилася з чоловіком і зійшлася з іншим.

— Настя… колись цікавилась своїм біологічним батьком?

— Навіщо? У неї його не було. Хіба то батько, якщо ні разу не навістив доньку, не поцікавився її життям? Нехай буде вдячна людині, яка її прийняла.

— Та-а-ак, — протягнув він задумливо. — А ти не зовсім приязно говориш про сестру.

— Про Настю?! — пожвавилася Ніна. — Я про неї взагалі не хочу згадувати!

— Чому?

— Сергій Андрійович, уявіть собі, — емоційно заговорила Ніна. — Настя підтримала свого сина, коли той поїхав майданити. І що з того вийшло? Геника поранили, він ледь вижив. А мій син прийшов додому з в’язниці й одразу став на захист своєї землі, бо Україну захопили фашисти, бандерівці поповзли на Донбас.

Ніна розповіла, як Володя стояв на блокпостах, як потім вони чкурнули з ним до Росії.

— І в цей час моя дурнувата сестричка починає волонтерити, допомагати нацикам, — Ніна вже не контролювала себе і розмахувала руками. — Її син пішов добровольцем до укропів, а ми мусили тікати з рідної землі. Добре, що є братня країна, яка простягла руку допомоги Донбасу, та й ми знайшли собі прихисток. Тут адекватні люди, вони бачать, що фашизм розповзається по Україні…

— Я не просив читати мені лекцію, — обірвав її палку промову Сергій Андрійович. — Як зараз живе твоя сестра? Де?

— Не хочу знати, — вже спокійно сказала Ніна.

— Я ставлю питання, ти — відповідаєш, — нагадав їй чоловік.

— Вибачте. Сама згадка про неї мене бісить.

— Я запитав не про це.

— Від Насті лише проблеми. Мати поїхала на свою бандерівщину й купила там будинок, а моя навіжена сестричка з новоспеченим чоловіком повезла волонтерську допомогу нацикам і зникла безвісти, — холодно розповіла Ніна.

— Як зникла?

— Звідки я знаю? Якщо чесно, то вона сама у всьому винна. Хто її туди посилав? Сиділа б удома і не рипалася, усе було б нормально, а то корчить з себе патріотку. Справжні патріоти пішли в ополчення…

— Ти знову за своє?! — не стримав свого обурення Сергій Андрійович.

— Що ви ще хочете спитати? — ображено сказала Ніна.

— Настю розшукують?

— Напевно. Мати казала, що подали в розшук.

— Де зараз мати?

Ніна розказала про те, що матері довелося повернутися назад.

— Я вирішила не спілкуватися більше з нею, — додала Ніна. — Можете мене засуджувати, бо все-таки вона мені дала життя, але я мушу дбати про себе і свого сина. Зв’язок з жінкою, яка відкрито підтримує бандерівців, свою доньку, яка ненавидить Росію, країну, що дала мені прихисток, роботу й нову родину, може мені зашкодити. Ми з сином хочемо отримати тут громадянство. Можете уявити, що буде, коли дізнаються, що син моєї сестри воює проти своїх братів росіян, проти країни, яка мені стала рідною домівкою? Не врятує навіть те, що донька Насті виявилася розумнішою за свою матір і пішла в ополчення.

— Донька Насті?

— Так. Іванна воювала за Новоросію, потім переїхала до Росії.

— Куди саме?

— Цього ніхто не знає, навіть Настя. Але запевняю вас, що я до скону буду вдячна росіянам і залишуся вірною вашій країні. Не сумнівайтесь, я порвала з матір’ю-бандерівкою назавжди!

— Не сумніваюсь, — стиха промовив чоловік. — То ти, Ніно, живеш із Зауром і ні в чому не маєш потреби?

— Як сказати… Від зайвих грошей хто ж відмовиться? — посміхнулась Ніна.

— Йди, — сказав Сергій і відвернувся до вікна.

Ніна потупцяла біля порога, щось хотіла сказати, але передумала, вийшла і зачинила за собою двері…

— Їй допомоги не надавати, — попередив Сергій помічника, віддаючи папери. — Ще одне. Відміни сьогоднішню нараду, перенеси її на завтра. Я повертаюся додому, напевно, знову тиск піднявся.