Повернутися дощем - Світлана Талан

— Гине багато?

— Смерть приходить не стукаючи, не питаючи дозволу, забирає кращих.

— Шкода хлопців.

— Так.

У кав’ярню голосно завітала юрба юнаків. Геник відзначив, що всі вони призовного віку, здорові та щасливі. Хлопці зсунули докупи два столики, замовили пиво. За кілька хвилин до них приєдналися дівчата, гарно вбрані, з макіяжем на задоволених і безтурботних обличчях. Гена спробував уявити серед них Улянку і не зміг. Вона не вписувалася в їхню компанію — зосереджена, зі слідами втоми замість косметики на лиці, з почервонілими від морозу руками і мозолем на пальці від курка, з натертими плечима від ременя СГД.

Під час розмови Геник кидав погляди на шумну компанію і ловив себе на думці, що юнаки мимоволі дратують його. Малий був ще молодшим за них, а вже загинув, тоді як вони радіють життю, залицяються до дівчат та п’ють пиво. Чому вони тут, а не на фронті? Чи їм байдуже, що таких, як вони, щодня везуть додому в трунах? Так хотілося підійти і спитати: «Хлопче, що ти скажеш своїм дітям, коли спитають, де ти був під час війни? Збрешеш, що був непридатний до служби? Чи розкажеш правду про те, що пив пиво, сидів у теплі, поголений і напахчений парфумами, ситий у той час, коли ровесники давилися мерзлою тушонкою?»

— Генику, може, по пивку? — торкнувся його руки Денис.

— Ні, дякую. Я вже піду.

— Куди?

— Погуляю містом.

— Можемо пройтися разом.

— Ні, хочу побути на самоті.

Геннадій попрощався з Денисом і поволі побрів містом. Усе знайоме і близьке. На вулицях усміхнені симпатичні студентки, жінки з сумками поспішають додому, мами прогулюються з дитячими візочками. Помітно збільшилася кількість дорогих іномарок — Денис говорив, що в основному вони з Луганська, ті, які не встигли віджати ополченці. Вони їхали вулицями з більшою швидкістю, ніж місцеві, вміло маневрували, підрізали інших. І знову багато молодих хлопців, які зараз мали б бути в зоні АТО, а не поспішати в теплі домівки. Геник звернув у сквер, де було менше перехожих, які його дратували. Ішов, втупившись під ноги, шукаючи очима ворожу розтяжку та механічно, за виробленою звичкою, оглядаючи навколо місцевість, чи десь не зачаївся ворожий снайпер.

«Ні, так не можна!» — сказав він собі і знову пішов туди, де люди.

Геник розумів, що він та його побратими воюють саме заради такого спокійного життя, хоча серед бажаного миру почуваються зайвими, як скабка в нозі. Згадав друзів, які зараз закоцюблими пальцями стискають автомати, і відчув вину. Тільки там, де нема бухгалтера, підприємця, директора чи будівельника, а є кулеметники, снайпери, розвідники, він був на своєму місці, серед своїх. Там не треба розпинатися, доводячи навіщо і чому він воює, неважливо, чи є в тебе дорогий костюм та краватка і скільки грошей у портмоне. Там ніхто не спитає, яка в тебе освіта і чи придбав власне житло, бо там головне, який ти товариш і як влучно стріляєш. У зоні АТО нікого не цікавить, чи відпочивав ти на закордонних теплих островах і чи маєш новеньку іномарку, там ти повинен бути сміливим і прикрити своїми грудьми побратима. Марно питати тих юнаків у кафе, чому вони зараз тут. У зоні АТО складалося враження, що разом з ними воює вся країна, а тут стало зрозуміло, що воюють справжні патріоти. Геннадію нестерпно захотілося повернутися назад, хоча ще два дні тому він мріяв побувати вдома, досхочу виспатися в теплій постелі і поїсти домашніх страв.

Хлопець сам не помітив, як ноги принесли його до будинку, де колись мешкав Льончик. Він зайшов у найближчий магазинчик, купив торт і пішов навідати матір Льоні та Марійку. Жінки дуже зраділи його приходу, і полинової гіркоти на душі стало менше. Вони пили чай на затишній маленькій кухні, і Генику на мить здалося, що зараз подзвонять у двері і на порозі з’явиться усміхнений Льончик.

— Будеш хрещеним батьком моїй дитині? — спитала Марійка, відірвавши Геннадія від думок.

— Звичайно! Це навіть не обговорюється!

Довго в гостях Геннадій не засидівся. Він побачив у шафці за склом засушений білий гриб, саме той, який Льоня тримав у руках перед смертю і попросив передати його мамі. Спогади болем озвалися в грудях, і Геник поспішив додому.

Бабуся нагодувала його запашним борщем. Скільки разів він там згадував смачний домашній борщ з м’ясцем, а зараз їв неохоче. Не лізло в горло від думки, що десь там його Улянка марно намагається відірвати шматок замерзлого хліба, щоб пообідати. Тоді кухар кладе хлібину до саморобної пічки і каже: «Зараз, пані, вам буде подано копчений хліб!» Геннадій навіть посміхнувся, уявивши, як Улянка залюбки їсть хліб, вимащуючись сажею, як у дитинстві, коли вони їли спечену на вогнищі картоплю.

— Чому так погано поїв? — спитала Богдана Стефанівна. — Не смачно?

— Дякую, було дуже смачно! — сказав Геник, поцілувавши бабцю в щоку.

Хлопець хотів поговорити з матір’ю, але вона його не чула. Він побажав їй доброї ночі і пішов спати. Геник швидко заснув, але прокинувся від вибуху, який йому наснився. Умить простяг праву руку перевірити, чи на місці автомат, лупнув очима і згадав, що вдома, де тепла ковдра і м’яка подушка. А як там зараз Уля? Чи вдалося їй покімарити за ніч кілька годин, скрутившись на карематі? На душі шкребло. Він