Повернутися дощем - Світлана Талан

тихенько вийшов на балкон і закурив. Гена зрозумів, що більше не залишиться — він мусить бути там, де відчував себе своїм серед своїх. Мамі він зараз нічим не допоможе, біля неї залишаються дядько Вадим і бабуся Богдана. А він зранку збере свої нехитрі пожитки, дорогою до автовокзалу заскочить у супермаркет купити подарунки Улі та побратимам. З автобуса на блокпосту пересяде в машину, а там… Там його чекають і радітимуть поверненню щиро. Там буде важко і страшно, але він знатиме, що його совість чиста перед товаришами і перед собою… Розділ 110

Щоранку Настя сідала на кухні біля вікна і мовчки сиділа до вечора. Мати клопоталася біля неї, намагалася розговорити, повернути до життя, але Настя закам’яніла не лише всередині, тіло нагадувало статую. Вадим ставив перед нею на підвіконня попільничку, клав цигарки і запальничку, і Настя курила. Автоматично час від часу простягала руку до пачки цигарок, і це видавало в ній живу людину. Коли Вадим починав до неї говорити, вона торкалася його руки прохолодними тонкими пальцями і стиха промовляла: «Вибач». Мати приносила їй поїсти, і Настя іноді байдуже брала шматочок і повільно клала до рота. Богдана Стефанівна тихо плакала від безвиході, не знаючи, як повернути доньку до життя. Коли Геник сповістив, що повертається в АТО, Настя навіть не простилася до пуття. Не повертаючись до сина, стиха промовила: «Щасти тобі, синку» і знову витріщилася у вікно. Чи бачить вона щось у шибку, чи то погляд у нікуди, чи намагається зазирнути в минуле, у ті часи, коли Іванка була жива, — хтозна.

Одного ранку Настя, як завжди, сіла біля вікна й помітила сіреньку пташку, яка стрибала за вікном по дитячому майданчику. «Може так бути, що душа моєї донечки зараз у тій пташці», — спало на думку.

І раптом щось майнуло перед її очима, вдарило у скло так близько, що Настя від несподіванки здригнулася. Це був голуб. Усередині Насті щось сколихнулося, змусило працювати мозок.

— Іванка, — прошепотіли її губи.

Вони зустрілися поглядом, голуб і жінка, і довго зблизька розглядали одне одного. Насті здалося, що птах сумний і самотній, як і вона.

— Ми з тобою споріднені душі, — заговорила до пташки, і голуб уважно стежив за кожним її порухом. Їй не хотілося, щоб голуб полишив її на самоті із невтішними думками. — Мабуть, ти втратив свою подружку і тепер сумуєш? Звідки я знаю? Не можу тобі пояснити, але відчуваю твій біль, бо самій болить. Хто нас з тобою зрозуміє? А ніхто! Мене вважають божевільною, та це не так. Самотність — жахливий стан спустошеної та розчавленої життям душі. Як і чим заповнити ту порожнечу, що схожа на прірву?

Здавалося, що голуб її зрозумів. Він потупцяв по підвіконню, вмостився зручніше і знову прикипів блискучими оченятками до Насті.

— Я буду тебе звати Самотній Голуб, — сказала Настя, і птах стріпнув крильцями на знак згоди. — Тільки не покидай мене. Гаразд?

Птах повернув голівку набік, прислухаючись до її слів.

— Ти голодний? — спитала Настя. — Я повинна дати тобі поїсти, а не годувати розмовами!

Вона підвелася, і голуб витягнув шию, слідкуючи за нею. Настя взяла зі столу пшеничну кашу з підливкою, і голуб зіп’явся на раму і, кумедно перебираючи лапками, пересунувся в її бік. Настя відчинила вікно і поклала каші на підвіконня. Голуба не треба було запрошувати, він швидко і жадібно накинувся на їжу.

— Голодний! — зітхнула Настя. — Мій бідний Самотній Голуб! Хочеш ще?

Настя нагодувала голуба, і він, трохи посидівши, полетів. Вона не відходила від вікна, чекаючи на його повернення, і голуб прилетів по обіді.

— Повернувся! — зраділа Настя, коли птах сів на підвіконня і нетерпляче затупцяв. — І чому вас називають ненажерами? — говорила вона, кладучи порцію каші на підвіконня. — Ми всі різні, у кожного свої потреби: одні їдять мало, інші — більше, а хтось встановив однакові для всіх норми. Це неправильно. Ти теж так гадаєш?

До годівниці прилетіли ще дві пари голубів. Вони нахабнувато відтіснили Самотнього Голуба і почали швидко дзьобати. Настин знайомий намагався просунути голову їм під лапи, щоб і собі встигнути поласувати, але один із них скубнув його, потім ударив у голову, і Самотній Голуб відсунувся.

— Ні, друзі, так не годиться, — сказала Настя. — Ви маєте пару і не можете ображати самотніх!

Вона просунула руку у вікно, і голуби, змахнувши крилами, відлетіли.

— А ти мене не боїшся, — сказала вона задоволено, коли Самотній Голуб лише відсунувся подалі від її руки. — Чого нам боятися, коли ми пережили найстрашніше?

Вона простягла руку з кашею у вікно. Голуб глипнув кілька разів на їжу, потім — на жінку і сторожко наблизився. Несміливо дзьобнув і відійшов, потім спробував ще і почав без остраху їсти. Наситившись, ще трохи посидів і полетів у своїх справах.

Коли повернувся з роботи Вадим, Настя сказала:

— Я сьогодні познайомилась із Самотнім Голубом.

— Чому із самотнім?

— Бо він втратив свою половинку і дуже сумує.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю і все.

Вадим ладен був розцілувати Настю за ці перші пагони пробудження до життя, але поводився стримано,