Повернутися дощем - Світлана Талан

Вадим мусив сказати Насті про виклик до міліції.

— Ти зможеш дати свідчення чи сказати, що ти хвора? — обережно спитав.

— Хвора? — розгублено повторила вона. — Чому я хвора? Звідки ти це взяв? Підемо разом, але чому нас викликають? Через полон?

— Так.

У кабінеті слідчого говорив здебільшого Вадим. Він детально розповів подробиці перебування в полоні, відверто відповів на всі питання. Їх попросили зачекати в коридорі хвилин двадцять, але Настя з Вадимом просиділи цілу годину. Слідчий сказав, що їм потрібно прийти на бесіду в СБУ. Там Вадимові знову довелося повторити все з початку. Працівників служби безпеки цікавило питання чи насправді він підписав договір про співпрацю зі службами ЛНР. Вадим виклав все, як було, про те що його змусили підписати такий документ, хоча насправді він не співпрацював і не мав такого наміру.

— Чому ми повинні вам вірити? — Вадим почув запитання, якого чекав.

— Ми нічим не можемо довести своєї правоти, окрім своїх запевнень, — відповів.

Після двогодинної розмови їх відпустили, але попередили, що можуть викликати ще.

— Чого вони всі від нас хочуть? — стомлено спитала Настя.

— Звичайна перевірка, — сказав Вадим, — нам нема чого хвилюватися. Йди додому, а я займуся відновленням документів.

— Ні, я прогуляюся містом.

— Ти справді в нормі?

— Так. Я пройдуся ринком, потім додому.

Настя торкнулася губами його щоки, кволо посміхнулася. Вона пішла на Центральний ринок, де можна почути останні новини і зустріти знайомих. Настя розуміла, що потрібно щось робити і жити, але не знала, де та ниточка, за яку треба смикнути, щоб клубок життя знову покотився доріжкою. Чомусь вирішила пошукати кінець ниточки саме на ринку.

Робочий день наближався кінця, але підприємці не поспішали закривати контейнери, сподіваючись ще вторгувати. Настя зупинилася перед місцем, де продавали мийні засоби, й почала оглядати вітрини, намагаючись згадати, що дома скінчилося. Вона напружувала пам’ять, бо у ванній не знайшла чогось дуже потрібного. Повз неї пройшли двоє юнаків у військовій формі, і вона випадково почула розмову продавчинь з сусідніх контейнерів.

— Кляті фашисти! — стиха сказала одна жінка. — Лазять і лазять тут!

— Наволоч! Була б моя воля…

Військові завернули до них, і жінки почали стелитися перед ними, припрошуючи купити теплі шкарпетки та білизну.

— Ось подивіться, хлопчики, — солодко заспівала одна, — ці шкарпеточки з чистої вовни! Ноги будуть у теплі, як у валянках! А ось у цих — подвійна махра на підошві!

— А в мене гарна термобілизна, — хвалилася інша, — не якась там підробка, а заводська продукція! Купите — будете мене довго згадувати!

Солдати вибрали товар, купили і ледь відійшли, як продавчині послали їм услід прокльони. Настя мовчки рушила далі. Вона ненавиділа себе за те, що не втрутилася, не заткнула рота сєпаратистським нахабам, не зупинила хлопців і не сказала їм: «Дорогенькі, йдіть далі! Обійдіть це місце десятою дорогою і не купуйте в цієї сволоти нічого!»

Не змогла. Чому? Де поділася її емоційність і здатність до боротьби? Вона зламана, як квітка, котра ще хоче жити, але розуміє, що стебло зламане і вона ніколи не зможе розкрити свої пелюстки назустріч сонцю.

— Насте! — покликала її продавчиня, яка працювала поруч з Алісою. — А я тебе впізнала, хоча ти так змінилася. Воно й зрозуміло: полон, потім таке горе. Співчуваю.

— Дякую, — сказала Настя і спитала, як справи.

— Ми обурені, — розповіла жінка. — Благодійна організація видала нам чеки на гуманітарну допомогу і для цього обрала найдорожчий супермаркет. Ну чи не нахабство?!

Настя нічого не відповіла. Вона знала, що ця жінка та її сусідки мали проросійські погляди, за що після звільнення міста їх забирала на кілька днів служба безпеки, і тепер жінки стояли на ринку надуті, мов сичі на негоду. Їм пропонують гуманітарну допомогу, а вони ще й обурюються. Раніше б Настя в очі їм сказала все, що думає.

— А ми щойно Алісочку згадували, — мовила жінка іншим тоном. — Гарна жінка була, добра.

— Чому була? — не зрозуміла Настя.

— А ти… нічого не знаєш?

— Що я повинна знати?

— Нема вже ні Аліси, ні її чоловіка. Царство їм небесне!

Настя не простилася, швидко пішла додому. Схоже, що на кухні була мама, там брязкав посуд і щось смажилося на плиті.

— Мамо, що трапилося з Алісою? Чому я нічого не знаю? — спитала Настя з порогу.

— А коли я могла тобі розказати, доню? — виправдовувалась Богдана Стефанівна, витираючи руки. — Якби й розказала, ти б мене не почула.

— Мамо, вибач. Я хочу знати правду, — попросила Настя, взявши матір за руки.

Коли Настя почула розповідь про загибель Аліси та її чоловіка, то стиха сказала чи то до матері, чи