Повернутися дощем - Світлана Талан

— У яких умовах вас тримали?

— Умови? Т-т-такі, як завжди в п-п-полоні.

Хлопець був небагатослівний, як і всі, хто повертався звідти. Спогади ще болючі, тому говорив стримано і стисло, але було помітно, що йому приємна увага побратима. Отож полонених водили прибирати вулиці й саме місто Кабану дуже сподобалося, тільки сміття багато, зі слів місцевих, його не прибирали з 2000 року.

— Я б сказав, ідеальне місто, — додав хлопець. — Якби н-н-не війна, то поїхав би т-т-туди жити.

Юнак розповів, що українські війська стояли за сорок п’ять кілометрів, але час від часу місто обстрілювали з мінометів і місцеві звинувачували в цьому укрів. Їх також возили в Донецьк розвантажувати гумконвой з Росії, де була зброя, бронежилети, форма та хромові чоботи.

— А потім нас обміняли, — закінчив свою розповідь Кабан, — і т-т-тепер я з вами.

— З поверненням ще раз! — сказав Геник і міцно потис руку.

Кабан лишився в бліндажі відпочивати, а Гена вийшов і запалив цигарку. До нього підійшов Злий, і хлопці сіли на соснову колоду.

— Усе розповів? — спитав Злий.

— Коротко.

— Ти помітив, що наш Кабан став заїкою?

— Звичайно.

— Уявляєш, як ті суки знущались з нього? — Злий кілька разів затягнувся. — Для розваги місцевих сєпаратисти влаштовували шоу. Коли виводили Кабана розбирати завали, то змушували повторювати: «Я дурний укроп» і розбивати на своїй голові цеглини. Натовп іржав, а діти кидали в «дурного укропа» камінцями. Кабан переніс струс мозку, контузію, тому заїкається.

— Нелюди! — сплюнув Геник. — Ненавиджу! Ти розповів йому про Малого? Про Мону?

— Угу! — мугикнув Злий. — Якби хто знав, як мені не вистачає Малого! — зізнався він. — Віриш, прив’язався до нього, як до рідного молодшого брата. Навіть хотів сказати йому про це, та не встиг.

Хлопці помовчали. Злий поплескав побратима по плечу.

— Ти повернувся раніше і якийсь сумний. У чому справа?

— Сам не знаю, — задумався Геннадій, — тому намагаюся розібратися. Тут помирати страшно, а там — жити, жити серед байдужості, поруч із сєпаратистами, особливо з тими, які вдягли вишиванки і сховали справжнє обличчя за маску патріота.

— У мирному житті якось розберемося, — сказав Злий, — зараз головне — розібратися з ворогом.

— Чи зможемо? — зітхнув Геник.

— Був би живий Філософ, він би зараз усе по поличках розклав.

— І не кажи, — погодився Геннадій. — Часто його згадую. Як він там? — Геник подивився вгору. — Чи пізнав нірвану?

— Чомусь згадав його слова: «Можливо все. На неможливе потрібно більше часу».

— Це не його слова, — зауважив Геник, — так сказав Ден Браун.

— Мені до дупи, чиї це слова, — буркнув Злий. — Я почув їх від Філософа.

— Пам’ятаєш, як він казав: «Якщо ти відчуваєш, що здався, згадай, заради чого ти тримався до цього»?

— Ось і тримаємося! — Злий з силою розтоптав недопалок і пішов геть.

Насті подзвонила Валентина і запросила на засідання організації «Оновлений Схід»:

— Будь-ласка, приходь, ми всі будемо раді тебе бачити.

— Гаразд, — погодилася Настя.

Збори мали відбутися о шістнадцятій годині, та вона вийшла на годину раніше, бо хотіла пройтися пішки. Погода була погана для прогулянки: падав мокрий сніг, сильний північний вітер проймав до кісток, під ногами чвакало і взуття провалювалося крізь шар неприбраного снігу. Настя підняла комірець куртки, але його безжалісно шарпнув вітер і сипонув в обличчя колючі краплини. Вона вже пошкодувала, що пішла пішки, коли поряд пригальмував легковик. Скло автівки повільно сповзло, і Настю покликав Сашко Гримайло. Вона полегшено зітхнула і сіла в тепле й затишне авто.

— Рада тебе бачити! — сказала Настя й прикусила язика. Вона геть забула, чи на «ти» з ним, чи на «ви», але було вже пізно. — Тебе звільнили з полону — хоч одна добра новина.

— Я теж радий тебе бачити, — посміхнувся Сашко. — Як ви там вижили?

— Якось вижили, тепер на рідній землі.

— Як Вадим?

— Зустрінетесь, він сам розкаже.

— Навряд чи ми побачимося найближчим часом. Ми з родиною їдемо звідси, — пояснив Сашко.

— Куди? Чому? — здивувалася Настя. — Ти вже не займатимешся звільненням наших з полону? Невже тебе там зламали?

— Насте, у мене мало часу, але я спробую тобі пояснити. Я продовжуватиму займатися обміном полонених, але вже не тут, а в іншому місці. Моя сім’я налякана тим, що з нами відбулося. Дружина й теща щодня трусяться від чуток про повернення ополченців, важко жити у постійному напруженні. Вони хочуть спокійного життя,