Повернутися дощем - Світлана Талан
— Як жити далі? Нема Руслана, а тепер ще й Аліси.
Вона підвелася і пішла до вікна так, ніби їй на плечі звалили непосильну ношу, яка тягне плечі донизу.
— Мій Самотній Голубе, — почула Богдана Стефанівна, — зачекався на мене. Скажи, скільки ще втрат чекає на мене? Не знаєш? І я не знаю, але якщо буде ще одна, я не витримаю. Ти мене розумієш?
Розділ 115Геник повернувся до побратимів. Дивно, але тут, де кожної миті чатує небезпека, він відчув полегшення. Та й дихалось вільніше, ніж у рідному мирному місті. Може, з ним щось негаразд? Усю дорогу Геник розмірковував, чому одні спокійно п’ють пиво і гуляють з дівчатами у той час, коли в інших пальці примерзають до автоматів. А ще тут дівчата, які не люблять, щоб їх жаліли чи вирізняли. Вони в зоні АТО задля того, щоб їхні ровесники спокійно відпочивали? Така несправедливість ранила душу, ніби на відкриту рану сипали сіль. Геник подумав, що навіть по закінченню війни ділитиме чоловіків на дві категорії: ті, що були там, і ті, що тут. Напевно, ніколи не зможе стерти цю лінію розмежування, як ніколи не забуде тих, хто залишився обнімати землю, захищаючи її від ворога. Важко не злитися на тих, хто не знає, який важкий бронежилет, як спати на карематі, їсти замерзлий хліб і бачити смерть друзів. Щоб не дати ненависті заполонити душу, думав про тих, кого насправді він з побратимами захищає: ні в чому не винних дітей, жінок, старих, свою родину і майбутніх дітей. Заради них він повернувся і стоятиме до останнього. А ті юнаки, які відігрівають боки в теплих ліжках, нехай живуть і далі. Ось тільки з якою совістю? Принаймні, він знатиме, що його совість не заплямована. А ще він тут заради кохання, коротко стриженого, в камуфляжі, з автоматом за плечима і почервонілим на морозі носом, що дивиться гарними волошковими очима, а в них — щастя.
— Привіт, моя кохана! — говорить Геннадій і торкається гарячими губами кінчика холодного носа.
Йому хочеться загорнути її у свої обійми, як у теплу ковдру, зігріти, розцілувати щічки і не відпускати від себе довго-довго. Улянка не питає, чому він повернувся раніше — терпляче чекає, поки сам розповість, лише дивиться закоханими очима, а в них стільки любові, що до самого неба вистачить.
— Мені тебе не вистачало, — каже Геннадій, хоча хочеться сказати багато-багато теплих, як літній день, слів, але не зараз, коли вже висипали назустріч друзі.
Вони тиснуть йому руку, їхні долоні шорсткі, з мозолями, у ранках і з брудом під нігтями, але ті потискання справжні, а слова «Привіт, чортяко!» сприймаються як найщиріше вітання друга. Він тут! Він з ними!
— Радий вас усіх бачити! — говорить Геннадій, намагаючись охопити поглядом кожного побратима, бо знає, що може бачити зараз, а за хвилину…
— Тебе в бліндажі чекає сюрприз! — загадково каже Злий.
— Коли заходиш, а тобі на голову виливається відро води? Чи щось новеньке вигадали?
— Та ні! Справжній сюрприз!
— Ну дивіться мені! — пригрозив він кулаком і пішов до бліндажа.
Геннадій відсунув ковдру, якою бійці прикривали вхід, обережно зазирнув усередину. Спиною до нього сидів високий чоловік у військовій формі, але його широку спину він упізнав одразу. Серце тенькнуло від хвилювання, і в грудях защеміло.
— Не може бути! Кабан?!
— Чую р-р-р-рідний голосочок! — пробасив юнак заїкаючись.
Солдатські обійми і міцний потиск рук — красномовне вітання.
— Радий тебе бачити, друже! — схвильовано і радісно промовив Геннадій. — Ти повернувся! Це неймовірно! Справжній сюрприз!
— Т-т-так! С-с-сєвєр, я… я… — сказав розчулений боєць.
Геннадій сів поруч, руки ледь вистачило, щоб обхопити широкі плечі побратима.
— Розкажи, як ти? Де був? Вибач, що не змогли вас виручити.
— Усе нормально, — заспокоїв Кабан. — Ви тоді правильно вчинили.
— Ну, давай, розказуй!
— Що саме?
— З того моменту, коли вас посадили в машину і кудись повезли.
— Г-г-гаразд, — кивнув Кабан головою, розміром з добрий гарбуз.
Юнак помітно заїкався. До полону він не мав цієї вади, виходить, чи то били хлопця, чи то від стресу. Кабан розповів, що їх розформували на групи по п’ять-шість осіб і вночі вивезли в Ростов. За весь цей шлях води не давали навіть пораненим. Уранці змусили кожного полоненого на камеру дати показання, хто вони і звідки.
— С-с-сєвєр, уяви, у них там були наші особові с-с-справи, — сказав Кабан. — Пам’ятаєш, під Іловайськом запевнили, що наші особові справи вивезуть або з-з-знищать, щоб не потрапили до рук ворога? Н-н-не знищили.
— То виходить, що серед наших командирів були зрадники? Чи просто не встигли вивезти документи? — розмірковував Геннадій. — Ми не знаємо, як і точну кількість загиблих. Хлопці говорять про тисячі, командування применшує, та й винні в котлі досі не названі й не покарані. Вибач, друже, що перебив тебе. Що було далі?
Кабан розповів, що полонених, які не становили цінності для росіян, віддали кадирівцям і ті