Повернутися дощем - Світлана Талан

Рано-вранці відчинилася камера.

— З речами на вихід!

— Уже вкотре? — зітхнула Настя. — Дайте п’ять хвилин на збори.

— Гаразд! — і охоронець зачинив двері.

Вони збиралися для повернення вчетверте. Передусім Настя дістала прапор і сховала під футболку. Робила вона це вже не криючись від сусідів по «гуртожитку».

— Не боїшся, що хтось тебе здасть? — спитав Жулік.

— Незабаром звільнять Луганськ, і ми знайдемо стукача, — відповів Вадим.

Настя була спокійною і зосередженою. Вона не стала складати в пакет футболки, віддала їх жінкам, що лишалися.

Ще раз попрощалися з Оленою і Степаном.

— Сподіваюсь, що востаннє, — сказала Олена, поцілувавши Настю.

— А я вірю, що ненадовго, — посміхнулася Настя. — Вас обміняють, ми все для цього зробимо.

Вадима і Настю вивели надвір і наказали чекати. Вони стояли на морозі з півгодини, але не помічали холоду. Нарешті їх обшукали. Насті пощастило, бо обшук був поверховий, їй обмацали боки, тому прапора не помітили, перевірили кишені. До них підійшли двоє чоловіків-афганців, які принесли документи. Насті повернули всі, а Вадимові лише водійські права.

— А паспорт? — спитав він.

— Не вдалося знайти.

— Як мені бути?

— Краще там поновити документи, ніж тут залишитися і чекати, — порадив чоловік. — Вам дозволили зробити дзвінки рідним чи близькім, які можуть приїхати вас зустріти, — сказав він і дав телефон.

— Кому телефонувати? — Настя поглянула на Вадима. — Я знаю лише номер мами.

— Подзвони їй, нехай сповістить Валентину, — порадив Вадим, — вона швидко знайде автівку.

Настя повідомила маму і попросила негайно знайти Валю. І знову чекання. Коли минуло ще дві години, Настя почала хвилюватися. Афганець простягнув їй цигарку.

— Будете? Ніби заспокоює.

Настя закурила. Вона вже давно не палила, тож одна цигарка подіяла на неї одразу і їй стало легше.

— Уже краще, — сказала вона Вадиму і взяла його під руку.

Коли їх посадили в автобус і повезли в бік Щастя, Настя розхвилювалася ще більше. Вона уявляла зустріч з мамою, зі своїми знайомими, і їй не вірилося, що незабаром всі жахіття полону будуть позаду і вона говоритиме про них у минулому часі. Жінка уявляла, як ступить на рідну українську землю. Здавалося б, що тут такого: перейти умовну лінію розмежування? Але тут — земля окупована, хоча й рідна, а там… Там — воля, там Україна, там усе своє, рідне, там прапор кольору неба і сонця і вона ладна цілувати рідну землю!..

На спуску з Веселої Гори ополченці зателефонували і з кимось переговорили. У Насті шаленіло в грудях серце, ладне їх розірвати.

— Якщо є справжнє щастя, то це щастя має назву «Повернення на батьківщину», — шепнула Настя Вадиму на вухо, і він міцно потис її долоню.

Їх вивели з автобуса біля мосту через Сіверський Донець. По цей бік — блокпост бойовиків, а на тому — синьо-жовтий прапор. Ополченці сказали, що вони мають дати коротеньке інтерв’ю для місцевого телебачення.

— Робіть все, що від вас вимагають, — стишеним голосом порадив їм афганець.

— Що ми маємо сказати? — запитала Настя ополченця.

— Подякувати за нормальні умови утримування, за швидкий обмін.

Настя з Вадимом зробили так, як хотіли ополченці: похвалилися гарним харчуванням та проживанням під час полону, подякували за звільнення.

— Спасибі! — Вадим потис руку афганцю.

— Нема за що, — сказав він. — Хай щастить!

Обмін полоненими двоє на двох відбувся на мосту побіля Щастя. Один із бойовиків кинув на Настю байдужий погляд і пішов, другий, молодший, подивився з ненавистю, аж перекосило, розкрив рота, аби щось сказати, але передумав, сплюнув на землю і пішов.

— Не звертай уваги, — стиха мовив Вадим.

— Он мама! — вигукнула Настя, помітивши жінку, що махала їй рукою.

Нарешті вони ступили на свою землю, і Настя, світячись від щастя, кинулась до матері.

— Матусю, моя хороша, моя рідненька! — лагідно говорила Настя, опинившись в обіймах матері. — Господи, ти так схудла! Хворіла? Вибач, моя дорогенька, вибач мені, що змусила тебе хвилюватися, — Настя цілувала солоні зморшки, — тепер усе буде добре, обіцяю!

— Тут Валентина та Оля, — сказала Богдана Стефанівна. — Вони приїхали по вас.

Настя обняла подруг, розцілувала їх, щиро подякувала.

— Ходімо до автівки, — поквапила Оля. — Треба встигнути до вечора, а то на блокпостах не пропустять до міста.

Вони сіли в машину. Настя сиділа поруч з мамою і не випускала її руку зі своєї, ніби боячись, що вона зникне. Коли виїхали за Щастя, жінка помітила