Блудниця вавилонська - Галина Тимофіївна Тарасюк
Ні, всьому виною її авантюрна натура. Її хлібом не годуй, а пригоду подай! Боже, як їй нудно скоро стало, як збридило скоро родинне кубелечко і щастя в нім! Ніби дідько вселився в душу! Переколотив, перемолотив, перекапустив усі цінності й ідеали. Як на лихо, на ту годину, коли приїхав під ворота на машині обласної ради столичний прищавий зелепух Радько, у хаті нікого, крім неї, не було: свекруха порпалась на городах, Дана була в школі, а Михайло, чоловік вінчаний, — на бригаді. Та коли б і був, то би не зашкодив бесіді… На відміну від свекрухи, яка скрізь пхала свого гострого носа, чоловіка її вчене життя не цікавило. Знав свій трактор, та й вже. Читав її дописи в газетах лиш тоді, коли під ніс тикала: на, прочитай, тупаку, яку жінку маєш мудру! Та навряд чи й тоді читав… радше, вдавав, бо ні хвалив, ні гудив, лиш байдуже відсував газету та й ішов собі до господарки братися.
Столичний же радіожурналіст аж гинув від захоплення, коли вона натхненно розповідала йому про давні звичаї та обряди, в яких перемішалися елементи сакральної культури усіх народів, що колись тут жили чи панували у цьому краї. Він ретельно записував її розповідь на магнітофон, запитував, і вона відповідала. Зваживши, який він худий і зашмуляний, вона нагодувала й напоїла його, ще й із собою харчів дала. А через тиждень слухала про себе передачу з Києва, про яку Радько попередив загодя, натякнувши, що за місяць знов завітає за інтерв’ю, але на іншу тему.
Та заявився раніше, певно, коли геть чисто зголоднів. Якраз тоді, коли вона уже вчилася на курсах екстрасенсів-цілителів, організованих Учителем…
А може, і його, Радька, прислали? Як Вакара? Не виключено, що радіопередачі Радька нагадали Учителю про її існування. Або Вакар почув… Ці хлопці мають гарну звичку: усе чути, бачити і знати. Така професія…
Марсалія досі не могла розплутати заплутаний клубок подій, який котився-котився і несподівано прикотив її до… слави-неслави…
Так, вона заплуталась. Заплуталась із самого початку… Але чи так уже багато важить сьогодні для неї хронологія подій та хто першим її вичислив?
Вакар з’явився, як вони вміють, неждано і нечутно. Вона поралася на кухні, коли зайшов. Без стуку. Спиною відчула присутність чужого, недоброго… Оглянулась: Вакар ошкірився так «привітно», аж зарипіла на ньому добре знайома їй шкірянка. Власне, по цій шкурі Марина Андріївна впізнала свого університетського куратора.
«Невже по всьому? — подумала, маючи на увазі Незалежність. — Лиш настала якась полегша, як знов!..».
І оніміла: здалося, «куратор» читає її думки, ті самі, які вона так довго гнала від себе, не пускала в голову, знаючи, що й там вони їх «зчитують». Боже, невже?! Їй не хотілось повернення у минуле. Хотілося забути все, що було пов’язане з цим роботом, котрий змушував її… бути сукою! Так, бути сукою!
Робот у шкірянці зловтішно ошкірився: він любив підловлювати стукачів на щирості!
«Он як ти насправді думаєш!» — сказали його єхидні очиці. І вона засміялася, закокетувала, входячи у звичну свою роль, зрозумівши, що від них нікуди не дінешся, бо їхній час не минає.
— А я думала, що про мене вже забули, — завертіла хвостом, мов лисичка. — Як-не-як — незалежність, демократія, свобода слова… дружба-фройндшафт… усі — наші… І жодного ворога!
— Якраз навпаки! Тому я й тут. Справа дуже серйозна: Батьківщина в небезпеці.
Марина здивувалася: чи Вакар такий тупий, чи розігрує її? В якій небезпеці? Яка батьківщина? В незалежній Україні — свято демократії, жовто-сині прапори мають над усіма радами-сільрадами. Люди відчули свободу. Плечі розправили. Дихають на повні груди. А то вже кісткою у горлі стояла та «застійна» система. Не годна була уже на тих старих маразматиків, трупів ходячих, дивитися!
Але кінська фізіономія Вакара не випромінювала радості від перемін. Невже вони щось затівають? Невже хочуть воскресити Андропова і андроповські порядки? — стривожилась, згадуючи, як за Андропова студенткою потрапила під облаву. Коли дармоїдів ловили. Порядок наводили. Народ тоді ледь не вимер від страху, думав: Берія вернувся. Натомість Бог, спасибі Йому, вчасно прибрав і цього узурпатора…
Марсалія зітхає, струшує головою, ніби хоче обірвати спогади… Вона втомилася… Вона хоче усе забути… Бодай паузу зробити… Вона дивиться у вікно… Крізь тоновану шибку авто білий світ здається затемненим… Власне, таким, як є насправді: затемненим, як і це вікно…
Тоді, здається, у неї було «вікно» між парами, і вона побігла в кінотеатр фільм подивитися. Біля каси і впіймали її контролери. Щоб не писати пояснення деканові, вона зосередилась і… напустила їм трохи туману. Помилувавшись збоку, як шуцмани, забувши обов’язки, блудять у фойє, мов коні в тумані, помчала на пару. Була щаслива, хоч і порушила наказ Учителя — не зловживати своїм даром. Але з метою самозахисту мала право…
Тож, коли негадано-неждано заявився Вакар, їй аж свербіло причмелити його: най іде собі у ліси, у кручі-прірви, попід греблі і не заважає людям жити… А, може, й справді, нічого не змінилося, крім прапорів? Невже знову повернеться Радянський Союз і знову прийдеться за кимсь шпигувати, з кимсь спати, в штани комусь лізти лиш ради того, щоб знати, що в нього в голові?
Але — доста, вона вже виросла з їхньої гри у війну з ворогами батьківщини, і з казочки про відважних шпигунів виросла! І вона вперше обурилась і закричала:
— Дайте мені спокій! Інакше…
— Що — інакше? — роздув ніздрі шкіряний Вакар і то з такою впевненістю, що Марина притихла, бо й справді: що — інакше? Що може бути інакше в цій країні?
— Ото ж бо й воно, — підтвердив її думки «куратор». — До того ж, кому-кому, лиш не
