Блудниця вавилонська - Галина Тимофіївна Тарасюк
Даремно охорона намагається відірвати її від Родіона. Марсалія брикається, хвицає ногами, все міцніше вгризаючись нігтями у шию Новоявленого.
— Зупини… — хрипить Родіон.
— Я не можу! — з жахом кричить водій. — На такій швидкості… Васька в мене вріжеться…
— Зійди з траси, твою мать! — задихається Родіон…
— Куди?! У рів?! — панікує шофер, міцніше стискаючи кермо і весь стискаючись, щоб його, не дай Боже, не зачепили в розпалі боротьби дебелі дебіли, як він подумки обзиває охоронців.
— Дай, сука, Боса, — не здається Марсалія.
І Родіон наказує водієві ввімкнути радіозв’язок.
— Шо случилось? — голос Боса не віщує нічого доброго.
— Де моя дитина?! Я хочу знати, де моя дитина?!! Кажи, катюго, бо я зараз задушу цього покидька! — кричить Марсалія.
— Бос, — шипить Родіон, — ана с ума сошла…
— Маця, ти шо? Успокойся, дєвочка здорова, всьо в порядкє, єдєт с бабушкой домой… — під удавано безтурботним тоном Боса клекотить лють. Але Марсалії плювати на нього. Вона сама люта.
— Якою бабушкою? — жахається.
— Ну… с женщіной какой-то… Вот подсказивают: с учітєльніцей… Уже на станцію отвєзлі. Успокойся, всьо харашо…
— Доки ви будете долю мою вирішувати, покидьки? — ридає Марсалія, відпускаючи нарешті шию Родіона і осідаючи мішком на руки охоронців.
— А доти, доки ти будеш вирішувати долі інших, дорогесенька, — єхидно парирує Бос і кричить на весь салон:
— Успокойтє єйо, придуркі, а то я с вас шкуру сніму!
* * *Зв’язок обривається.
— Прости… тутка… — здвигає плечима Родіон, розтираючи шию. — Вона про дитину згадала… Тепер їй усі винні… Тепер вона з усіх питає… А ти питала, ккурррвво, коли волокла з якогось… смітника у постіль цього бомжа шизонутого Митрофана? Ти ж не думаєш головою, а своєю…бєшєною…бль… ззвєздою! А тепер, блль… їй усі винні! Трахніть її по мозгах, хай спочине, крррва…
Янголи-охоронці, ніжно завернувши за спину Марсалії її ліву руку, закочують рукав на правій… Легкий укол… Мить — і солодка млявість вимкне спроквола, як старий рипучий радіоприймач, емоції. Але — не свідомість… Не пам’ять… Пам’ять вони їй не вимкнуть! Він їй дорікає… А сам… О, її пам’ять до найменших подробиць береже кожну хвилину, проведену з цим… пропахлим смердючим потом покидьком Новоявленим. Тільки тоді він був тоненьким, прищавим від надлишку нерозтрачених гормонів, вічно голодним і спраглим, і взагалі — неприкаяним кореспондентом республіканського радіо Дімою Радьком, прозваним колеґами, як вона згодом дізналася, Родіоном. Його пригнали до їхнього містечка пошуки новочасних героїв. Саме в той час на просторах необъятной Родины повним ходом ішла перебудова, аж тріщали підмурівки й основи монолітного Союзу «нерушимых республик советских», і народ, натхненний змінами партійного курсу, контужений несподіваною свободою, й собі намагався брати в тому рейваху найактивнішу участь.
Цього разу її не гойдало, не колихало і нікуди не несло на солодкій хвилі ейфорії. Відчуття реальності було світлим і гострим, хоч на душі стояла тупа тиша і благодать. Певно, впорснули заспокійливе, подумала. Очевидно, наркота скінчилась, або Родіон сам бавиться, а тому на ній економить…
Вдивляючись у безмежні степові простори за вікном авто, Марсалія несподівано подумала, що у всіх своїх бідах винна вона сама… І все тому, що не вміє ходити прямими дорогами, а все по колу, по колу, як контужений пес… Вона ж могла вибитись у люди ще у студентські роки, коли стелилася їй пряма доріженька до високої керівної посади — спочатку в містечку, тоді в області, згодом, може, і в столиці, вона мала для цього, як тоді казали, усі дані. А головне — вміла «працювати» з людьми. Школа Учителя. Це він її навчив, як переконливо вимовляти ленінську фразу: «Верной дорогой идете, товарищи!». Як запалювати на трудові й ратні подвиги, як життя класти на вівтар Вітчизни… Вівтар… Не могли атеїсти знайти підходяще слово у своєму революційному лексиконі, то в Біблії позичили…
Хоча насправді, як згодом проговорився Учитель, її готували до серйознішої роботи. Можливо, страшно й подумати… у…розвідці. Від цієї звістки їй аж дух забило: йо-ма-йо! А вона ж то думала: чого це вони вивчають її гіпнотичні таланти, екстрасенсорні можливості і здібність до іноземних мов. Кілька вона знала з дитинства на побутовому рівні, оскільки виросла в традиційному для їхніх країв поліетнічному містечку, серед нащадків німецьких та польських колоністів, євреїв-хасидів, вірмен, румунів та російських старообрядців. Та й у роду було намішано: одна баба по-румунськи «ворбеск ші ворбеск», друга польською «пшекає» і в костел щонеділі ходить, один дід — шваб, другий — із липова «сбйоґлий». Оце інтернаціонал! Нічого дивного, що з такою мішаниною у них в роду ніхто ніколи про політику не говорив, бо що б не сказав — буде комусь поперек. Тож були контетні, що прийшли совіти, і тепер можна називатися просто «совєцьким» і далі жити собі за принципами: «моя хата скраю» та «тримай язик за зубами — будеш їсти борщ з грибами». І з пролетарсько-селянським походженням було все гаразд. Овва! Такого забито-темного походження ще пошукати… Її тата з мамою взагалі нічого, крім мамалиги і чарки, не цікавило…
Отож її, майбутню Марсалію, вважай, школа і комсомол виховували і формували в радянському дусі. Активна громадянська позиція, комунікабельність, зваблива зовнішність і авантюрна вдача — ці «заслуги» не тільки відкрили їй дорогу спочатку на «ін’яз» університету, де вчилися лише діти обкомівців, прокурорів і каґебешників, а після його закінчення — в «Інтурист» чи Товариство «Україна», де працювали ті ж самі, а й, за «гарної поведінки», — до ризикованої професії «шпіонки» не дуже популярної серед «золотої» радянської молоді.
І раптом — усе пішло шкереберть. Уся перспектива. Чому? Збіг обставин. Важких, чорних, непередбачених…
По-перше, усі плани переколотила перебудова, яка почалася в той день і час, коли її мали відправити на вишкіл у Москву. А звідти… Можливо, і в Америку… Однак, усе, все полетіло до діючої мами!
Батьківщина в небезпеці, — сказав Учитель. І її направили… на барикади
