Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

зі мною сталося, то тільки на тебе, сину, розраховую: маєш мені у Польщу повернутися і свого брата з собою забрати. Тільки там є ваше місце, ваш дім. На Поділля не їдь. У нас там нема нікого. Якщо доберешся до Польщі, їдь прямо до дідусів, у Калинову. Потрапиш туди, сину?

— Потрапило, татусю. Адже все пам’ятаю. І дідусів. І Калинову. Усе... А ти повернешся до нас з тої війни, напевно повернешся!

— В Богу надія! І ще одне, Стасю... тримайся Броні. То добра, мудра жінка. А разом завжди живіше. Знаю, що мами вам не замінить. Їй також з вами не буде легко. Шлюбу з нею я не брав. Моєму слову честі повірила. Постарайся її зрозуміти, допоможи, коли треба. Писатиму вам листи, пам’ятай... Ну то що, сину, ми зрозуміли один одного?

— Так, тату.

— Ну, давай руку.

Батько вперше стиснув Сташекові долоню, буцімто дорослому чоловікові...

Останньої ночі на Вовчому хуторі ніхто не заплющив очей. Сташек здрімнув перед ранком, тому прокинувся наляканий, що запізниться на вигін. Одягався поспіхом. Батько вже не спав, стояв і дивився у вікно. Броня поралася біля печі. Тільки малий Тадек смачно хропів. Сташеку хотілося плакати, бо то були останні хвилини разом з батьком. Погонять стадо на далеке пасовисько і вже батька не побачить. Соромився своїх сліз і хотів якнайшвидше вибігти з хати. Вхопив ще похапцем пляшку на молоко.

— То я вже лечу, татусю...

— Лети, сину! І пам’ятай, що я вчора тобі говорив.

Батько відвернувся від вікна, голос його звучав хрипло, ненатурально. У півтемряві не видно було його обличчя. Сташек вибіг і тріснув за собою дверима. Крізь шибку ще раз майнув йому силует батька... Коли біг у напрямку села, лише тоді Сташек розплакався. А що нікого окрім шумливої тайги поблизу не було, не соромився сліз. Коли дещо запізнений прибіг до обійстя, баби закінчували доїння. Дідусь Митрич відганяв величезного бика, який невідомо чому мав кличку Ластівочка, і який рогами пер у ворота.

— Ти дивись на нього, як йому спішно, наглюці. Відкривай ворота, Стасіку, виганяємо.

— Дідусю, а куди сьогодні гонимо?

— Імла низько сідає, жару сповіщає... Думаю, що аж на Три Галявини треба гнати, щоб нам з першим сонцем, коли ґедзь почне кусати, корови не згедзилися.

— Дідусю, а може б так сьогодні влаштуватися біля дороги?

— А в дощ де будеш пасти? Зрештою біля дороги травка не підросла.

— Дідусю, прошу тебе, попасемо сьогодні біля дороги.

— Що ти сьогодні так уперся в ту дорогу? Гонимо на Три Галявини і все.

У цю мить підійшла Дарія з повним відерком свіжонадоєного молока.

— А чого тут не розуміти, дідусю? Що, ти забув, що поляки сьогодні на війну ідуть? Дурна в тебе макітра, Митрич, ось що. Давай, Стасіку, пляшку.

Сташек відкоркував пляшку. Дарія підняла відерце, здула піну, тепле молоко наповнило зеленувате скло.

— Дякую, Даріє.

— Пий на здоров’я.

Митрич підсунув Дарії казанок.

— То й мені при нагоді хлюпни крихітку.

— А води, діду, напийся! Корінь нелюб’язний. Навіть у такий день хлопця не пожаліє. Його батько на фронт іде, а той дідуган...

Митрич шарпнув казанок, незважаючи на те, що Дарія вже йому молоко почала наливати.

— Тьфу, зараза! Що ж той язик тобі кілком колись стане. А подавись тим своїм молоком. Гонимо, Стасіку. Відкривай широко ворота. Відкривай!

У розкриті навстіж ворота натовпом ринуло з ревом стадо. Митрич хльостав батогом Ластівочку і бик слухняно повів стадо вліво. Сташек не знав, що цього ранку будуть пасти біля дороги.

Стадо паслося дуже спокійно. Імла диміла в долині Золотушки, клубочилася і осідала в тайзі. Червоне сонце викотилося із-за соснових верхівок. Сташек стояв опертий об пень старої модрини і дивився на дорогу. Вози з від’їжджаючими на війну поляками виринули несподівано.

Помітивши стадо корів, Долина догадався, що його син мусить десь тут бути. Зістрибнув з воза, став і розглядався за ним навколо. Сташек давно вже батька помітив і спостерігав за ним, ховаючись за модриною. Все, незважаючи на бажання, не вистачало йому відваги, щоб підбігти до нього. Соромився, що біля батька почне ревіти. Боявся, що як допаде до батька, то вчепиться у нього і нікуди, нікуди його від себе не відпустить... Тим часом батько продовжував стояти, а вози віддалялися щораз далі. Сташек дивився зі схованки, як батько знімає шапку, витирає чоло і згорблений поволі рухається їм услід. Тоді не видержав.

— Татусю! Татусю! Я тут, почекай мене, почекай!

Батько зупинився. Повернувся. Сташек підбіг, затримався перед ним на півкроку, вирвав з брезентової торби пляшку молока.

— Візьми, татусю, може, в дорозі пити тобі захочеться.

Батько закусив губи. Пляшка з молоком тряслася