Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

другого припряг вільно і вибрався у службових справах до далекого Тулуна. Його повернення чекали нетерпляче. Було відомо, що при нагоді привезе з району газети й листи. Газети газетами, але листів з фронту ціле село чекало як спасіння. Адже ж у Булушкіно не було дому, з якого хтось не був би на фронті. Але з фронту приходили не тільки листи. Приходили офіційні, урядові повідомлення про смерть солдата. Нічого дивного, що на пошту чекали з надією і важкою до висловлення тривогою. На жаль, і цим разом, окрім радісних листів, Абрамов привіз дві «похоронки». Рвала волосся мати трьох дітей, хвороблива Алефтіна. Затялася у розпачливій мовчанці, майже розум втратила молоденька, ледве вісімнадцятилітня Анюта. Поляки листів не сподівалися, питали управляючого, що там на війні, може в газетах про Польщу пишуть.

— Які там можуть бути відомості! Війні кінця не видно. Жах думати, але мабуть ще не одну похоронку одержимо... Про газети питаєте? От, холера, про газети на смерть забув, на пошті залишилися. Голови до газет після тих похоронок не мав.

У цей день сіяли за селом овес. Наближувався південь. Люди нетерпляче виглядали куховарки, яка привозила їм у поле по мисці супу. Сьогодні явно запізнювалася. Коли нарешті з’явилась і почала наливати вистиглий капусняк, баби кинулися на неї з докорами:

— Мало того, що запізнюєшся, то ще нас якимось холодними помиями кормиш.

— Тільки не помиями, тільки не помиями! Цариця мені знайшлась. Я запізнилася, тому трохи вистигло. Я вже на віз сідала, щоб до вас їхати, коли Абрамов мене повернув, щоб негайно міліціонерові щось до їжі приготувала.

— А чого міліціонер у Булушкіно шукає? Слава Богу, ніхто тут нікого не вбив ані пограбував...

На звістку, що до Булушкіно приїхав міліціонер, Долина чутко наставив вуха. Охопив його жах, що справа з утопленням коня виказалась і міліціонер шукає його.

— А звідки я можу знати, чого він тут шукає? Може, як завжди поп’є горілки, з Погребіхою подуріє, мішок жратвою наповнить. А може, щось інше його цікавить, біс їх там знає. Хочеш доливки?

— Якщо можна.

Куховарка налила Долині додатковий ополонок супу.

— А може, стосовно вас, поляків, його щось цікавить? Я чула, як питав Абрамова, скільки поляків у нас є в Булушкіно. Не знаю, що ще, бо пішли в канцелярію. Міліцію, як відомо, різні справи інтересують.

Долина присів на самоті на лавочку під ноги сівалки і почувся як отруєний. Того б йому ще не вистачало, щоб тепер, коли зійшовся з Бронею, коли якось життя почало йому складатися, закували його в кайдани і кинули до каземату. Різні думки почали входити йому в голову. Може тікати? Куди? Адже не мав жодних шансів. Залишити дітей? Важко, що доля принесе, то й буде.

Повертали після роботи весело, щоб коней загнати до стайні. Долина розглядався навколо, немов злодій. Але нічого не відбувалося. Люди міліціонером не цікавились. Іншими справами були забиті голови. Темніло. З хати, яка стояла на узбіччі, долинали якісь співи і звуки гармошки. Баби, які йшли разом з Долиною, скоментували:

— Маруська Погребіха гуляє з тим своїм міліціонером.

— Нехай тільки Санька повернеться з фронту, то він вже їй погуляє!

— Повернеться, не повернеться, а що собі баба використає, то її!

Справа стосовно приїзду міліціонера з’ясувалася наступного дня. Після роботи Абрамов викликав усіх поляків у свою канцелярію. Тьмяне світло керосинової лампи заледве роз’яснювало темряву. За столом сидів міліціонер. Підстаркуватий, невисокий на зріст, з широким монгольським обличчям. Маленькі оченята блищали з-під підпухлих від вчорашнього пияцтва повік. Усі? Міліціонер кашлянув, попив води з графина.

— Харашо! Як не дивитися, то майже дружина. Ну то як, Абрамов, ти перший їм про справу повідомиш чи я?

— Що там я. То вже ви, товаришу комісаре, скажіть, з якими відомостями до громадян поляків приїхали.

— Ну харашо, скажу,— міліціонер встав, поправив пістолет за поясом і ще раз попив води. — Громадяни поляки! Від імені радянської влади приношу вам важливу звістку. Отож і для вас настала пора виконання почесного обов’язку, пора іти на фронт!

Міліціонер ковтнув води. До Долини нахилився Губа.

— Холера, знов починають, то радянські паспорти, а тепер Красная Армія!

Але тут міліціонер заскочив повністю поляків.

— Польське військо, то значить польська армія постає, граждане полякі! Ось, яку важливу відомість я вам привіз!

Жахнулись, недовірливі. Яке там знов польське військо? Невже Сікорський зі Сталіним удруге домовилися? Ісусе Христе! Серця засланців стукотіли розбудженою новою надією.

— Управляючий, дай сюди газету, прочитай людям, хай собі послухають.

Абрамов узяв у руку зім’яте газетне рядно, одяг дротяні окуляри, наблизився до лампи.

— Газета називається «Ізвєстія», за 9 травня 1943 року, то так для ясності. А пишуть у ній так: «Радянський уряд вирішив задовольнити прохання Союзу Польських патріотів у СРСР стосовно створення на території СРСР польської дивізії імені Тадеуша Костюшки, з метою спільної з Червоною Армією боротьби проти німецьких загарбників. Формування польської дивізії вже почалося...» — Абрамов з похмурою міною зім’яв газету і кинув її на