Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
— Формування дивізії почалося! Чуєте! Чоловіки, то що ми ще тут робимо? Як не будемо поспішати, то знов опинимося на льоду, як з тим Сікорським і Андерсом.
— Спокійно! Спокійно, громадяни поляки. Зараз собі все по порядку з’ясуємо...
Хата Шайнів була найбільшою, там ввечері зібралися. Усі. Навіть дітей ніхто не відганяв. Довго мовчали. Ніхто не наважувався почати. А всі разом найбільше боялися одного, щоб ті заново розбуджені надії стосовно війська польського знов не виявилися даремними. Коли нарешті розговорилися, одні сумніви і питання їх гризли: що то за військо? Що то за Союз Патріотів його організовує? А деякі навіть про Костюшку з історії забули. Але знов усі в це військо повірили. Ну бо як же не повірити? Чи є якась інша дорога до Польщі?
Протягом останніх кількох днів перед відходом чоловіків на війну мала польська колонія з Вовчого хутора немов затихла. Кожен тримався родинного гурту. Лише тепер, коли настав час прощання, засланці почали усвідомлювати те, що, як їм не було, так було, але сім’ї завжди держатися разом. Хіба що смерть когось вирвала. А тепер? Чоловіки йдуть на фронт, на війну. Нікому не бракувало уяви, щоб знати, чого від війни можна сподіватися. А жінки й діти залишаться тут, у Сибіру. Війна, фронт, відомо, що там може трапитися. Хіба мало «похоронок» до Булушкіна приходять? Нічого не вдієш, що має бути, то буде. Долі не відміниш. Для сибірських поляків, від малого до старого, іншого шляху до Польщі, ніж разом з польським військом не було...
Булушкіно прощалося з поляками, які йшли на фронт за тутешнім звичаєм. Управляючий Абрамов витратився на порцію додаткових продуктів з радгоспної комори. Куховарки насмажили млинців, наварили жирного капусняку. Баби-солдатки також якусь там їжу з собою принесли. Поляки зібрати складчину на горілку.
Першу склянку горілки підняв у прощальному тості Абрамов.
— Не гостювали ви у нас довго, товариші поляки. А я, дурний, так радів, що наш радгосп при вас оживе. Дивіться, баби, як нам у цьому році сівба удалася! Це заслуга поляків. Коли влітку будемо починати жнива, напевно добрим словом вас згадаємо. Правда, баби?
— А як же інакше?!
— Порядними чоловіками вони були.
— Щоб щастя їм у цій війні сприяло.
— Тост, Абрамов, тост, бо рука тобі задеревіє, горілка зігріється! За здоров’я фронтовиків!
— Хвилиночку, Даріє, хвилиночку. Не будь такою у гарячій воді купаною. Ще тільки два слова мушу сказати... Перше слово то таке, що воюйте на фронті щасливо, про свої сім’ї не журіться, якось тут собі разом дамо раду. А друге і останнє моє слово до поляків буде таке: щоб ви усі з тієї війни здоровими й щасливими повернулися.
Сташек Долина пас з дідусем Митричем велике стадо худоби. Кожного дня починали від того, що йдучи через село, зганяли випущені з обійстя корови і долучали їх до радгоспного стада. Стадо найчастіше паслося на прибрежних луках — галявинах Золотушки, на краях тайги, рідше біля села, в осиково-березових прилісках. Сташек одержав брезентовий плащ, який мав охороняти його від дощу, а від дідуся Митрича — довгого батога, сплетеного з кінської шерсті.
Перші дні хлопець ходив недоспаний. Вставав задовго до світанку і біг з Вовчого до Булушкіна. Протягом цілого дня бродяжництво за стадом, а вечором поворотна дорога до Вовчого.
На звістку, що батько йде у польське військо, Сташек зреагував щенячою радістю! Нарешті! В його хлоп’ячій свідомості польське військо нерозлучно асоціювалося з Польщею. Хіба ж мало чого протягом того засланського часу наслухався? Не все ще розумів, але від якогось часу одне знав напевно: якщо є польське військо, то й Польща мусить бути. Це польське військо їх з Сибіру забере. Тільки воно про них не забуде.
— Тату, татусю, як я тішуся! — кинувся батькові на шию.
Батько був серйозний, заклопотаний.
— То війна, сину... різно там може бути.
Лише тепер хлопець усвідомив собі, що також щось на війні може і з батьком статися. Адже бачив «похоронки», які приходили з фронту, пригадав собі солдата-каліку Броду, який у Тулуні кинувся під поїзд. Поверталися з села на хутір.
— Розумію, Стасю, чому ти так зрадів. Думаєш, що я ні? Адже лише у такий спосіб Польща до нас наближається. Пам’ятаєш, що я тобі завжди говорив: буде наша Польща! Щоб не знаю що! І буде, сину, буде. Треба для неї йти на ту війну. Тільки як ви тут без мене дасте собі раду? Це мене найбільше гризе. Якби та ваша мама жила... Тадзьо ще такий малий...
— Татусю, не журись, дамо собі раду. Побачиш. Я вже працюю, заробляю, молоко кожного дня буду йому приносити.
— Ой, сину, сину, добрий з тебе хлопець. Пам’ятаєш, Стасю, що я тобі недавно вночі про Польщу говорив?
— Пам’ятаю, татусю.
Батько зупинився, видивився вітролома біля стежки.
— Присядьмо на хвилину, бо не знаю, чи потім матимемо нагоду так собі тільки удвох поговорити. Іду, сину, на ту війну, бо так треба. Якщо Бог дасть і переживу, то заберу вас у Польщу і знов будемо разом. Скрізь вас знайду. А якби, не дай Боже, щось там