Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Мантерис, бідолаха, мав рацію: завжди Домбровського у підлому характері підозрював. А про Сташека Мантериса нічого там не чув?

— Що там у когось почуєш. Погнали чоловіка на каторгу, і камінь у воду...

— А стосовно наших польських справ нічого там нового не чути?

— Нічого, чоловіче, мертва тиша.

оли люди з Тулуна приїхали на Вовчий хутір, а з ними Броня Барська, Долина вирішив, що нема чого далі грати в хованки. Тадек був ще надто малий, щоб щось з того всього зрозуміти, тому голосно говорив до Сташека.

— Я хотів тобі, сину, сказати, що завтра після роботи прийде до нас пані Броня, ну, знаєш, Броня. І, як би тобі тут сказати, буде мешкати разом з нами. То буде означать таке, що я немов з нею одружився... Ксьондза тут нема, щоб брати шлюб, весілля якесь або щось подібне... Це тобі, Стасю, я хотів сказати; треба, щоб ти це знав. Розумієш мене, сину?

— Розумію, чому маю не розуміти.

— То добре. — Батько плеснув Сташека по плечу, даючи цим зрозуміти, що розмова закінчена.

Хлопець, злегка приголомшений раптовою звісткою, зсунувся з нар і невідомо чому почав хтиво пити воду. Батько щось ще собі пригадав.

— І Тадзеві також це якось поясни, скажи, щоб був чемний, ну, щоб Броню слухав, сам знаєш...

— Добре, татусю. Але як ми маємо до тої Броні, пані Барської, звертатися?

Заскочений батько хвилину мовчав, хрякнув і не надто впевнено запропонував:

— Як маєте до неї звертатися? Ну, якось треба, справді... Як вам там подобається, так звертайтеся. Але чемно треба, бо то не ваша подруга, ну й не чужа особа... Як звертатися? Пані — годиться... А може бути навіть мама! А бо що? Броня буде з нами, мабуть, назавжди. Так чи не так, треба чемно. Рідної матері вам не замінить, але то добра жінка, не буде вас кривдити.

Сташек цілий день порався на обході. Нарубав дров про запас. Позамітав, протер ганчіркою підлогу і навіть закопчений казанок вишарував. Тадека одяг у чисту сорочку і сам, як міг, також прибрався. «Як сюди прийде, то хай не думає, що ми без неї собі не радимо. Мама! Ніколи в житті!» Ввечері батько привів Броню. Тадек явно втішався. Сташек грів спину біля печі. Випустила Тадека з обіймів, підійшла до нього.

— Вітаю, Стасю! Ну що, приймеш мене на своє хазяйство?

Не знав, що відповісти, потупив очі і знизав плечима.

— Ну, хлопці, якщо маємо такого дорогого гостя, то сідаємо до столу. Стасю, є там у тебе трохи вареної води на чай?

— О ні! Сідай, Стасю, за стіл, від сьогодні я, жінка, буду в цьому домі горщиками займатися.

Сташек одужував. Вивихнута рука набирала колишньої справності. Зникали головокрути. Загоїлися рани на обличчі, зійшли присохлі струпи. Тільки синюваті шрами інколи свербіли, а коли мерзли від вітру, нагадували про себе пекучим болем. Дні були сонячні, а сонечко робило Сташеку добре. Вставав вранці, брав Тадека, і цілими днями волочилися по навколишній тайзі. Тутешня здавалася Сташеку не такою грізною, ніж та, з околиці Калючого. Виходили також на Золотушку, яка протікала поблизу, і з нетерпінням чекали хвилини, коли нарешті спливе хвиля поводі і можна буде ловити рибу. Обсервували лісне птаство і всяку звірину, якої і тут не бракувало. А при нагоді накопали бульб солодкої сарадели, нарвали часникової черемши, попили солодкого березового соку. І так їм пролітав день за днем.

Того ранку Сташек узяв сокиру і відправився в тайгу за деревом на опалення. Вже раніше на близьких болотах наглянув собі суху сосонку. Тадек невідступно подріботів за ним. Хлопець взнав, що болото після зими ще не ожило, пробрався до сосни і почав її підрізувати. Робота йшла йому мляво, бо від ударів і здригання сокири боліла хвора рука. Сушняк, падаючи, розбився на кілька кусків. Почав виносити обломки на берег. Раптом, тягнучи пеньок між сухими земляними клаптиками, провалився спочатку по пояс, а відразу після цього раптово утонув у багні по самі плечі. Зрозумів, що діється: живий вир багниська всосав його в глибину. Рятував його несений ним шматок зрізаної сосни, міг на ньому зависнути плечима. Але не міг однак з виру вибратися. Наляканий малюк, який стояв на березі багниська, не дуже міг йому допомогти.

— Тадзю, лети на хутір, поклич когось, щоб мені допомогли.

Болото глухо булькотіло у глибині, смерділо гнилими яйцями. У гілочках почорнілої, вкритої інеєм і мохом ялини скрекотіла цікава всього сорока. Розбуджена велика сова дивилася на нього величезними витріщеними баньками. Час збігав страхітливо. Хлопцеві убувало сил, від ніг до пояса не відчував уже власного тіла.

На допомогу прибіг дідусь Митрич, йшов саме у тайгу перевіряти тетерячі токи, коли зустрів малюка, який біг плачучи. Закріпив гілляками ґрунт під ногами, закинув Сташеку посторонок під плечі і насилу видобув його з глибини.