Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Я увесь мокрий. Тут почекаю.

— Влазь, кажу тобі!

Почав стріпувати вологу, витирати траву і болото з босих ніг. Дві малі кімнатки. Білі стіни. Чистенько. Тепло. Вогонь бухав у печі. Відерце з намоченим пранням. Любка сягнула за сільницею, знизила голос.

— Бачила, що сьогодні тут пасете. Мала навіть прийти до тебе, але мама щось гірше стала почуватися. — Любка головою показала на кімнатку.

А там хтось сухо закашляв.

— Хто там у нас, донечко?

Любка притишеним голосом до Сташека:

— То мама! — і відразу голосно: — То той поляк, мамо, Стасік, що з Митричем корови пасе, я говорила тобі про нього. Прийшов солі позичити, гриби собі печуть.

— Поляк, кажеш? А покажи мені його тут на хвилинку.

— Чуєш? Ну йди туди, йди. Адже тебе не укусить.

На високих подушках під головою лежала стара жінка. Сиве волосся, обличчя мов вапном побілене, худі долоні нервово перебирали пальцями по одіялі. Великі блідо-блакитні очі. Сташек вклонився і сказав:

— Здраствуйтє.

Хвора пробувала всміхнутися. Голос в неї був лагідний.

— То ти той поляк? Люба мені розповідала. Як тобі тут?

— Привик уже.

Хвора опанувала атаку кашлю. Махнула рукою. Любка потягла Сташека в кухню. Вхопив у загорнуту ганчірку сіль і побіг до Митрича. А коли біг, усе чув тихий голос хворої і голову дав би собі відрізати, що мати Любки слово «поляк» вимовила не так, як це говорить росіяни: «поліяк», тільки нормально: «поляк»!

Любка підкормлювала його час від часу. Найчастіше приносила смажені коржики. Насміхалася зі Сташекових відмовок, що зовсім він не є голодним.

— Говори собі на здоров’я! А зрештою мама мені казала, маєш це з’їсти і все!

— То може з Митричем поділюсь?

— А що тут ділити? Їж, їж, про нього не журись, він тутешній, завжди собі дасть раду...

Їв. Любка сиділа біля нього. Якщо не поспішала додому, щось йому розповідала. Але найчастіше розпитувала його про Польщу. Все її цікавило, все непомірно дивувало.

— По-руськи говориш як руський, а читати по-нашому вмієш?

— Трохи читати по складах... Я не ходив у вашу школу.

— Хочеш, книжку тобі принесу?

— Не справлюсь з книжкою...

— Справишся, справишся! А в разі чого, то тобі підкажу.

А що за характером Любка була купана в гарячій воді, вже на слідуючий день принесла йому свою шкільну читанку і радила, щоб спочатку ознайомився з алфавітом. Сама запитувала про польські слова, дивуючись їх подібному звучанню.

— Як твою маму звали?

— Антоніна...

— А знаєш, як моя? Альбіна!

— Альбіна?

— Дивуєшся? І маєш рацію. Альбіна — це не російське ім’я. А знаєш, яке мама мала прізвище? Врублевська!

— Врублевська?

— Щось тобі ще скажу, тільки дай чесне піонерське слово, що мене не видаш? Даєш?

— Слово можу дати, але піонером то я ніколи не був.

— Не має значення. Аби тільки кому не вибовтав. Пам’ятаєш, коли ти по сіль до нас прийшов? Ну, то ввечері присіла я біля мами перед сном, а ця спочатку тебе згадувала, що ніби такий бідний, бо сирота. Ну й що ти тут є серед чужих, далеко від Польщі... Так над тобою розчулилася, аж заплакала. А потім раптом звірилися мені під великою таємницею, так як я зараз тобі, що її батьки також були поляками! Ти уявляєш собі? Ну й у зв’язку з цим вона також є полькою: Альбіна Врублевська! То мабуть, і у мене трошки польської крові тече. Ніколи раніше мені про це не говорила. Ніколи... Мабуть, тільки мій батько про це знав. А моїх дідусів, тих Врублевських, то ще за царя в Сибір з тої твоєї Польщі вивезли. Журиться, що вже польською мовою розмовляти не вміє. Лише кілька слів у її пам’яті вертиться. І до молитви хреститься якось інакше, ось так, один хрестик на грудях робить. Навіть не вмію тобі цього добре показати.

— Мабуть, так, — Сташек поволі перехрестився.

— О так, саме так! А ти молишся?

— Інколи...

— Бо я то ні. У школі нас вчили, що Бога зовсім нема. Стасю, прошу тебе, мусиш колись знов до нас забігти, з мамою поговорити. Може якраз собі щось по-польськи пригадає. То як польською мовою буде школа?

— Школа.