Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Тайга.

— Тайга. Нема у Польщі тайги, але називається так само, бо тайга, то тайга.

— Ой караул! Мушу вже летіти. Але тобі сьогодні наговорила. Стасю, якщо ти перед кимось вибовкаєш, то не знаю, що тобі тоді зроблю.

— Не бійся, камінь у воду!

Коли перебралися разом з чередою на ту далеку базу, майже з Любкою не зустрічалися. Читанку, яку йому подарувала, носив у торбі і у вільну хвилину щось там собі читав по складах.

Пізнє літо було сухе, гаряче. Навіть ночі не давали холоду. Тільки ранок бадьорив тайгу, людей та худобу. Того вечора доярок дуже довго не було видно. Корови з повним вим’ям сумно ревіли, очікуючи на доїння. Сташек також нервував, бо саме сьогодні хотів побігти з пляшкою молока до Вовчого. Лише Митрич спокійно варив, помішував у горщику грибний суп. Вже зовсім посутеніло, коли Сташек піймав з віддалі туркіт воза і побризкування порожніх банок на молоко.

— Митрич! Баби їдуть! — гукнув і побіг їм назустріч. Майнула йому думка, що їх налякає. Причаївся за деревом, а коли під’їхали, раптово вискочив. Кінь налякався і баби трохи з воза не попадали.

— От дурний чорт, але нас налякав! Думала що то «мішка», трохи мені серце не вискочить! — нарікала Дарія.

— А зі мною не привітаєшся?

Любка! Тепер Сташек був вражений. У темряві не помітив дівчини.

— А що ти тут робиш?

— У відвідини до тебе приїхала. А що, не можна?

— Не жартуй.

— Налякався такого гостя, що?.. Мамі стало краще, зате Наташка захворіла, ну то доярки мене взяли, може їм придамся.

— Придатися, придатися! — Дарія впала їй у слово. — Берись зараз за ганчірку, відерце води, і протирай банки, щоб на удій чистенькі були.

Того вечора Сташек не побіг на хутір. Невпевнено виправдовувався сам перед собою, що дуже пізно, уже майже ніч. Та насправді, про Любку йому йшлося. У проблисках вогнища поглядав на неї з цікавістю, здавалося йому, що немов протягом цього часу змужніла, погарнішала. Цікаво, де буде спати!? Мабуть, як і всі баби, на спільних нарах в кімнатці. На цих самих нарах Митрич зі Сташеком мали своє лігво. «Як то добре,— думав Сташек,— що прийшло мені в голову свіжої сосни і папороті на нарах постелити».

Доїння закінчили. Заспокоєні корови повкладалися покотом в обійсті, дрімають, пережовують. Доярки розсілися навколо вогнища, сьорбають суп з грибів, окрашений молоком, хвалять дідусеве кухарювання. Ніч така темна, що нема темнішої. Хоч і безвітряна, тайга все одно шумить, говорить щось по-своєму. У глибокому скелястому каньйоні Золотушка булькотить, шипить піною, обвивається вирами об каміння. Погукують сичі та сови занепокоєні, що відблиски вогнища порушують їхнє нічне життя. Баби довго не лягають спати. Говорять, жартують, плачуть. Невже багато потрібно в такий час, щоб при бабських спогадах і жалях переплітався сміх з плачем?

— Ой ви, баби, мої баби! Може вистачить на сьогодні тої тяганини? Витріть носи, заспіваємо краще. Дарія, починай!

Коли йшлося про танець та спів, Дарію не треба було два рази просити. А голос мала чистий та звучний, як струна.

Голоси інших баб гарно приєдналися до Дарії.

Глухий відлунок нічної тайги не встигав відзиватися за їх співом. Сумні, тужливі пісні перепліталися з веселими безсоромними частушками. Обурений дідусь Митрич плюнув і пішов спати.

— Старий козел! — зробила висновок Дарія. — Ой, баби! Давай, потанцюємо. А що нам тепер кращого залишилося?

Плеснула в долоні. Тупнула ногою. Викинула високо вгору руки, сплела їх на потилиці та почала вибивати у попелі біля вогнища темпераментну чечітку. Недовго тривало, а навколо пригасаючого вогнища танцювали всі. Не звертаючи уваги одна на одну, підспівували собі під носом. Спів перетворився у какафонію слів і мелодій. Ноги вибивали одержимий ритм. Баби вирували. Любка і Сташек сиділи під старою сосною і мовчки витріщували очі на це нічне видовище.

Нероздуваний вогонь пригасав. Одна за одною, вкрай втомлені, напівпритомні жінки відходили з танцювального кола. Деякі мов неживі падали на