Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Наближалася осінь. Присохла, пожовтіла трава. Падало листя. Настали прохолоди. Небо вкрилося хмарами, було вітряно. Щоранку іней вкривав землю, а легенька паморозь осідала на деревах. Митрич поглядав на хмари, які мчалися по небі, і щораз частіше провіщав, що незадовго прийде час загнати череду до стайні.

Для Сташека це була найгірша пора. Мерзнув. Не багато мав, чого одягти, бо те, що одягав на себе, пошарпалося протягом літа. Броня роздобула десь мішок, пошила йому штани і пофарбувала у коричневий колір у лушпинах з цибулі. «Не соромно виглядати як паяц, важливо, щоб голою сракою не світити», втішала його бабуня Шайніна. Лапті також порвалися на шматки. Хоч влітку по тайзі стопи калічилися, але то півбіди, бо можна було бігати босоніж. Але тепер? Обвивав ноги ганчірками, закріплював, щоб не падали, вербовим ликом. Коли так рано-вранці волікся за чередою вкритими інеєм вертепами, стопи втрачали відчуття і дубіли від холоду. Не було ради, виглядав паруючого коров’ячого лайна, ставав у ньому, поки приємно й тепленько гріло.

Тільки з першим снігом загнали череду до зимових стійбищ. Для дідуся Митрича закінчився пастуший сезон, повернувся на Вовчий хутір. Сташек не дуже знав, де тепер у радгоспі зачіпитися і що далі робити.

— Порозмовляю з Абрамовим, щоб тебе в нас у стайні залишив. Якось перезимуєш, щоб тільки до весни... — вирішила за нього непосида Дарія.

Абрамов зареєстрував його у радгоспній канцелярії як робітника і Сташек вперше одержав нормальні карточки на хліб. А у стайні, як то в стайні, що було треба, Сташек робив. Молока додому вже не носив. Часом тільки якась з доярок давала йому потайки ковтнути половину горщичка. Кошарами розпоряджалася Зінка Студіліна, баба владна і зла. То вона влітку донесла Абрамову, що Ленка Карпова забрала додому поділ вівса, щоб у ступці дітям крупи натовкти. А що Зінка прилюдно, на зборах, той донос зробила, в Абрамова не було іншого виходу, тільки мусив повідомити міліцію. Міліціонер приїхав, попив собі як завжди з Абрамовим, переспав з Погребіхою, а нещасну Ленку забрав під конвоєм до Тулуна.

— Воєнний декрет говорить, що кожного злодія державного майна слід карати, як воєнного саботажника. А громадянка Карпова вкрала державний овес? Вкрала! Ну то справа ясна, нема про що говорити!

І за цю мізерну жменю радгоспного вівса Ленка дістала два роки табору праці.

Через ту Студіліну Сташек також наївся страху. Повертав після роботи втомлений і голодний. Проходив саме біля великих погребів, де на зиму складали радгоспні овочі. Їдальня варила з них обіди. А в надзвичайному випадку управляючий Абрамов виписував комусь як нагороду кілька кілограмів картоплі, головку капусти або кілька морквин. Картопля і овочі гнили, тому час від часу баби їх перебирали. Нюрка помітила хлопця, який проходив біля погреба і прикликала його до себе. Підійшов. Вхопила його за плече і мовчки затягла до погреба. Ударило в ніс тухлиною, вологим теплом. У темряві миготіло задушне полум’ячко карбідної лампи.

— Гляньте, кого вам сюди привела! Я подумала, поки Зінки немає, нехай цей хлопець трохи «допоможе». Що, баби!?

— Покушай, Стасю, морковки, тільки швидко, бо як тебе та заушниця тут застане, то всі разом не позбираємося.

Сташек пізнав по голосі Дарію. Нюрка засичала йому в ухо:

— Понапихай картоплі, де тільки зможеш, і тікай! Тільки поспішай, Стасіку, поспішай.

Не треба йому було два рази повторювати. Вже навіть не пам’ятав, коли Броня варила йому дома картоплю. Тільки її смак відчували у водянистому картопляному супі з їдальні. Спішно навантажував картоплю, спочатку в кишені фуфайки, потім за пазуху, а коли вже не мав куди, у свої мішкуваті штани, у ногавиці. Раптом двері заскрипіли, до погреба вдерся холод, а разом з ним слабке світло надвечір’я. Наляканий хлопець засунувся за високу картопляну призму.

— Це що, літо? Закривай швидше, не бачиш, який холод валить?

— Не верещи, Даріє, закриваю, закриваю... Ну то закінчуйте на сьогодні, баби, я прийшла погріб закривати.

Баби одноголосно запротестували:

— Як це закривати? Адже надто рано.

— А що ви такими роботящими стали?

— Ще з півгодини треба, кошики не наповнені.

— І соломи зо дві в’язки до стайні треба принести, бо там ззаду діра, аж небо видно. Морози йдуть...

— Ну то йди, Нюрко, по ту солому. Закриваю сьогодні раніше, бо Абрамов партійні збори скликав.

Нюрка зі Студіліною вийшли. Сташек ледве виліз з-за призми.

— Але нам страху нагнала. Ледве вдалося її обманути. А то зараза, та ще й партійна, дивіться на неї! А коли то вона у партію встигла записатися? Побачите, баби, що Зінка ще того клишоногого Абрамова вигризе і управляючою в радгоспі стане, сука така...

— Не говори стільки, Даріє, тільки швидко виглянь, чи її там десь не видно. Хлопця треба тихенько випустити.

— Не бійся, вже її там Нюрка припильнує. Ну, котись, Стасіку, тільки вважай, щоб тобі картопля яєць не роздавила. Жаль було б, бо на племінного мужчину мусиш вирости!