Українська література » Сучасна проза » Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Читаємо онлайн Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
сухим гостроносим лицем; кругленька, наче хто їх надув автомобільним насосом, Сіроводиха (позавіч її кликали Сіромордиха) з обличчям сірим, біля ж очей мала темні півкола: синці від того, що недосипала, чи, може, від того, що пересипала; і, ясна річ, постійний протирач каменя ряба Надька, яку нещодавно покусали оси: в ліву щоку і, здається, в язика - щока від того напухла, а ряба Надька обв’язала її хусткою, як це роблять тоді, коли з’являється флюс. Чи не тому ряба Надька не могла сьогодні вести соло в розмові, бо тільки розтуляла рота, її шпигало так немилосердно, що кривилася, зітхала й підводила очі до неба - жест зовсім невластивий цій високодостойній мотроні. Сіроводиха ж належала до тих жінок, що не говорять, а підтакують, отож мимоволі розмову мусила вести Людка.

- Нє, ви мені нічого не кажіть, - почала вона монолога, на якого позаздрив би Кропивницький, - він чоловік нечистий. Нє, ви подивіться: чи були у нас на вулиці колись руді діти? Ніколи не було, а зара їх штири: в Броньки, в Зінки, в Лєнки Бутенкової і в тої чортиці Мілки. Хай мені покладуть голову на цей камінь і відрубають, а я все-дно скажу: це робота отого рудого пса. Я вже давно за ним дивлюся - це, я вам скажу, ті бестія! Гляньте, які в нього очі - це ж не очі, а п’явки, гляньте, як вони по вулиці ступають, - Людка саркастично прокрутила при цьому торсом, - гляньте на його жінку - шкура та кості, а коли прителіпалися сюди, ще кругленька була. Гляньте, як він крутить носярою, - Людка спробувала покрутити власною носярою, - туди й сюди, як нюшить, стерво; а свої вікна так запинають - ні щілиночки там! А діти? Хіба бувають такі людські діти? Те, що вони руді, кат з ними, а тобі ні цукерка не візьме, ні тобі слова не скаже, коли щось спитаєшся. То таки нечистий чоловік!..

- Я знала… - почала ряба Надька, але їй заболіло, й вона тільки зойкнула, а хотіла оповісти про одного чоловіка, подібного до цього, то той, знаєте, хотіла оповісти ряба Надька, упирем був. Еге, пив людську кров, особливо з жінок. У рябої Надьки, хотіла розповісти ця високодостойна мотрона, він, ясна річ, крові не пив - подавився б, а от до одної достеменно лазив і та, хотіла сказати ряба Надька, стала як дві краплі води схожа на жінку Рудька - так само худа, мов шкапа, і все худла, худла…

На жаль, усіх цих подробиць ряба Надька не виповіла, а тільки перепустила їх через мозок, бо говорити, як ми вже зазначили, заважала їй роздута щока. Сіроводиха скрушно зітхнула й проказала тонюсіньким, як у дитини, голоском:

- Нечистий чоловік, нечистий, ох, скільки їх нечистих є!

- Я до нього давно приглядаюся, - повторила Людка. - Ну, скажіть: чи котра з вас бачила, що він оббиває пороги в Броньки, у Зінки, в Лєнки чи в тої чортової Мілки?

Ряба Надька поставила супроти Людки зчудовані очі, рот розтулився, але вона тільки зойкнула; відомо-бо, що саме в цієї високодостойної кобіти була підзорна труба й ніщо не минало її пронизливого зору. Отож ряба Надька тим позиром і охом висловила те, що хотіла: і справді якась чудасія, що в них на вулиці з’явилося четверо руденьких дітей, хоч жодна із щасливих матерів не мала чоловіка, досі всі вони, окрім Броні, яка чоловіка все ж мала, ходили в перестарках, а всіх їх, перестарілих дівчат, було на кутку шестеро: крім згаданих, ще й Людка, котра все оце оповідає, а шоста - провізорка, яка дивиться на чоловіків з такою лютою зневагою, що в них мимовільно виникає містичний острах і бажання якнайпрудкіше проскочити мимо. Провізорка мала щедро розпасену сідницю, яка урочисто поколихувалася на досить зграбних ногах; зате горішня полонина тіла була ніби всушена: груди малі й безживні, а обличчя строге, з тонкими вустами, з горбистим, ніби орлиний дзьоб, носом і маленькими яструб’ячими очицями.

- Хо-хо-хо-хе! - раптом захихотіла Сіроводиха, чи, як її інакше звали, Сіромордиха, - а в провізорки руденького дитятка і не знайшлося…

- У мене теж, тьотю, - строго сказала Людка й подивилася на співрозмовницю впритул.

- А я що кажу? - злякалася Сіроводиха. - В тебе, милоданочко, теж, хе-хе!

- Знаю… - сказала ряба Надька, але застогнала - тяжко їй було, ой тяжко безмовній! Так тяжко, що на очі аж сльози вибились. А хотіла вона сказати, що Людка каже правду, бо Рудий надто помітна персона, щоб пропустити, коли йде по вулиці; та й чуб у нього палає так, що хоч-не-хоч, а увагу на нього звернеш. За ним легко стежити, хотіла сказати ряба Надька, і вона не раз скеровувала в його бік підзорну трубу. Але от що дивно, подумки виснувала ряба Надька, нічого за ним не устежила, а руденькі дітки десь та й узялись…

- Не знаю, як ви, а я в нечисту силу не вірю, - категорично сказала Людка. - Може, вона колись і була, ота нечиста сила, але не тепер. Тепер є нечисті люди, а не нечиста сила.

- Нечисті є, ох нечисті, скільки їх є нечистих! - відгукнулася Сіроводиха.

- Ну от, ви сказали нечисті, тьоть, - вкрадливо й загадково сказала Людка. - А що воно таке нечисті, га?

Сіроводиха скинула очима й ніби перелякалася: нечисті - це нечисті, хотіла сказати вона, - а хіба цього мало? Хіба мало, коли є на світі люди, які тільки й заслуговують, щоб плюнути на них? Але на вустах у Людки цвіла саркастична посмішка; здається, вона щось знає таємниче, на щось натякає, до чогось веде, щось тримає на умі.

- Хо-хо-хо-хе! - засміялася Сіроводиха. - Хе-хе!

- Знаю… Ой! - ряба Надька схопилася за щоку. Вона, будучи при здоров’ї, змогла б вичерпно відповісти на Людчинє запитання, бо

Відгуки про книгу Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: