Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Ромчина постать таки стовбичила на вступі до п’ятого номера. Юрко хотів уже звернути до парканів і крадьки податися до Купальної (чого його знову потягло цією дорогою?), але до нього вже повернулася червона парсуна й дивилась, як вовк на ягня. Отож відчув себе ягням і покірливо подибцяв на зустріч із Ромкою, хоч усе в ньому сціпилось і напружилося.

- Ти це куди? - спитав той, не виймаючи з рота цигарки, його тлусті гемби розсунулися.

- По ділу, - сказав Юрко.

- Може, в партійку зіграємо, бо така погода?..

- Ніколи мені.

- Все тобі ніколи, - змружив очі Ромка. - Подивитися - ніби оминаєш мене.

- Чого оминаю! - сказав Юрко. - По-моєму, сьогодні вдруге зустрічаємося.

- Я тобі ще нічого поганого не зробив.

- А хіба я кажу, що зробив?

- Ну, гаразд, тупай, - сказав Ромка - І не забуть про сімнадцяте число.

- Вже ж не забуду.

- Всі ви не забуваєте, - буркнув Ромка. - А коли приходиться віддавати, з горла свої гроші доводиться вам виривати.

- Я сказав, що віддам, - ледве не крикнув Юрко. - Мало тобі?

- Чого репетуєш? - зашипів Ромка - Хочеш, щоб уся вулиця знала?

- А чого боїся, коли чесний? - так само дзвінко спитав Юрко.

- О, ти мені сьогодні не наравися. Подумаєш, два рублі дав. Чи, може, тебе якась жаба вкусила?

«Ти!» - захотілося крикнути Юркові, але тільки втяг голову в плечі й пришвидшив ходу. Знав, що Ромка дивиться йому вслід, дивиться щілинками очей, що вуста його бридливо мнуть цигарку, що він, можливо, й справді жаба, котра сидить і чекає, щоб прилетів до неї комар чи муха, щоб махнути довгим язичком і злизати її.

«Для чого ти живеш? - зойкнуло йому всередині. - Чому липнеш до людей?»

Відчував на спині Ромчин погляд - той пік спину, - але не повертався. «Ну от, - думав він не без полегшення, - ми нарешті порозумілися - добрим стосункам між нами кінець. Кину тобі у вічі тими видуреними грішми і подавися ними!»

Аж кипів од злості, такий йому бридкий став той чоловік: ну, що це сьогодні за день!

Тільки вигнавши з маху під гору, почав заспокоюватися: з присвистом дихав, а серце голосно калатало в грудях. Дивно стало в цьому світі: весна, а на нього осінню раптом війнуло; дерева витяглися в небо, просячи сонця й тепла, а в ньому кипить злість; на заході в цей час мало б сяяти барвами небо, а там чорна хмара дощі спускає. Такий він малий у цьому світі й під цим небом, хоч хотів би бути сильним і незалежним ні від кого. Скільки в нього клопотів і проблем, які їдять мозок, а йому ще й пацаном хочеться себе відчувати. Ні, все це мале, перехідне й тимчасове. Все це намул - душа його чиста. Все це хмари, які не тільки покривають небо, а й несуть на землю дощ. Він раптом захотів цієї поїздки, в яку пускався попри все без особливого бажання. Буде щось робити й чогось домагатися - це зміцнить йому дух. Ніколи вже не брехатиме матері й не дозволить, щоб його ловили, як муху. Не хоче бути мухою, бо в нього все-таки чимало нуртує сили. Подивився на дівчину, яка йшла супроти нього, - це була гарна дівчина, і вони зустрілися поглядами. Ну от, не окинула байдужим поглядом, а відповіла на вогонь, що його послав. Не плохий він і не нікчемний, а коли треба, зуміє настояти на своєму.

Портфель утяжив йому правицю і він перекинув його на ліву. Тільки тепер озирнувся: чомусь здалося, що Ромчин погляд і досі впирається йому в спину. Ні, вулиця - як вулиця. Повна машин, копітких постатей, які поспішають. Повна сірого передвечірнього сутінку. Він труснув головою, збираючись на силі, адже дорога перед ним стелилася, дорога, що вабить його і відстрашує.

14

На вокзалі все було так само, як і вдень. Люди дрімали, їли, тихо поміж себе перемовлялися чи снували приміщенням. Біля кас зібралися невеличкі черги. Юрко став за жінкою, яка раз у раз позіхала і, хоч був виспаний, відчув і собі її сонний настрій.

Вікна позакладало сірою пеленою, але дощу не було. Він стояв у черзі, позираючи чи на ці вікна, чи на пасажирів, які не знали, де подітись. Якийсь старий стуманілим поглядом обводив пасажирів і, очевидно, шукав співрозмовника, поруч нього відкинулася, заломивши голову, кащувата жінка. Вона розставила сухі коліна, рот розтулився - посапувала. Поруч неї виструнчено сидів солдатик з напрочуд великими очима і здивовано роздивлявся навкруги: певне, відпусник. Хлопець у світлому плащі із заляпаними туфлями, аж не видно було, якого ті кольору, ходив, роздивляючись об’яви й графіки руху поїздів, вряди-годи позирав на годинника. В кутку на лаві примостилося двоє: один схожий на перукаря, другий літній, вусатий. Біля літнього з повними цікавості очима завмерло худеньке, руденьке дівча літ п’ятнадцяти. Юрко подумав, що солдатик і це дівча єдині небайдужі люди в цьому залі, бо їх дорога вабить.

Забув присунутися в черзі і його ззаду підштовхнули. Ступнув крок уперед, а жінка перед ним знову позіхнула: зуби в неї були впереміш стальні й білі. Дівчинці не сиділося, вона встала й зирнула на матір, що куняла, схиливши на груди голову і вряди-годи цією головою смикала, - повільно пішла до світлової карти шляхів. Задерла личко і задивилася. Тоді озирнулася, чи ніхто за нею не стежить