Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

і зватілість у голові, відтак і бажання сховатись під ковдру, щоб із тіла вийшла зайва вологість, набрана на дворі. Теплу тишу відчув у рідному домі; мати рухалася в капцях на повстяній підошві нечутно, ледь-ледь муркотіло радіо, плащ і мокрі черевики його сушилися: плащ розтягнутий на стільці біля груби, а черевики настромлені на поліна. З насолодою простягся на канапі, а мати принесла йому вкривало - старого ліжника. Загорнувся в нього й приплющив очі, які вже йому й поколювало. Мати затягувала на вікнах штори, й він слухав, як із шурхотом рухаються підвіски і як шарудить тканина. Тихі кроки прошелестіли мимо нього, а за мить зі співом причинилися двері. Знав, що в хаті півсутінь, що грубка в кутку пашить теплом, що в ній дотліває жар кам’яного вугілля і довго ще тлітиме, що вже не станеться нічого, що б вибило його з цього м’якого й ніжного колисання, бо його таки похитувало, похитувало канапу й увесь дім. Почув, як тихо стукотять по рейках колеса - несуть його в глибину сну. І сон йому приснився той самий, що і вночі: про поїзд, де в тісному купе їде з батьками і братом, з братовою і своєю дівчиною, із Ромкою, хоч той, здається, був тут зайвий, але це він розставляв на вагонному столику шахи, із лаборантами, з якими працював: Галею та Вірою Миколаївною, Віра Миколаївна про щось мирно розмовляла з Сіроводихою; на руках Свєтина мати тримала песика Локшу, і той песик, перебивши жінок, почав раптом оповідати людським голосом, що він, Юрко, вів себе зі Свєтою неподобно, безцеремонно хотів її обійняти, поклав руку на плече, а ще мав нахабство взяти Свєтину руку в свою і довго не відпускав. Що вони робили в сінцях, він, песик Локша, не бачив і брехати не буде, але гадає, щось стидке й неґречне. Брат на ту розповідь сміявся, а Свєта відвернулася й дивилась у вікно. Мала до того підставу, адже через лутку вікна переступала дівчина, яку він бачив за останні півроку двічі. Вона ступила ніжкою, взутою в золоту туфельку, між шахові фігури, тоді поставила туди ж другу ногу і враз почала маліти, аж поки не перетворилась у шахову королеву. Через стіну, начебто була та безтілесна, пройшов до них його приятель Стах, мав строге обличчя, а завітав тільки для того, щоб повідомити Юркові: грошей йому не позичить.

- Коли б у нього не було на хліб, - сказав поважно Юрковій матері, - я і хвилини б не вагався, бо Юрко мені друг, але коли подумаєш, кому потраплять мої гроші…

Ромка звів очі від шахівниці, й вони стали маленькі, примружені.

- Ще не було жодного, - жорстко повідомив він, - хто б не віддав мені боргу. Зі мною жарти погані.

Тоді Юрко помітив, як заплакала на шаховій дошці біла королева, взута в золоті туфельки, і плакала вона золотими сльозами, а в шибку їхнього вікна дивилося обличчя, приклеєне, як вирізка з журналу, - той хлопець, з яким колись біла королева гуляла на Тетерівському березі.

Тоді Юрко сказав:

- Любі мої! Постараюся зробити так, щоб усім було добре. У тебе, Стаху, я не позичатиму грошей, і ми залишимося приятелями. Я, Ромку, поверну борг, і тобі не доведеться мене калічити: хіба ж можна, щоб хтось тобі грошей та й не віддавав? Буду старатися й на роботі, і вам, Віро Миколаївно, стану достойною заміною, щоб спокійно пішли на пенсію, а ви, Галю, можете роботу не покидати, робитиму її за вас Оженюся з тобою, Свєто, і хай заспокоїться твоя мати, а ваш песик Локша мене полюбить і не гарчатиме - я годуватиму його комісійною ковбасою. Ми прибудуємо, Вікторе, до нашої хати незаконну прибудову, і ти матимеш де жити з родиною. Собі ж я хату намалюю. То буде такий дім, який може тільки приснитися, і він нам конечно присниться. А щодо білої королеви в золотих туфельках, можете не турбуватися ти, Свєто, і ви, хлопче, приклеєний, як вирізка з журналу, до скла - я любитиму її тільки у мріях і вві сні.

- Здорово ти сказав! - мовив Ромка, повертаючи до нього хитре обличчя. - То, може, ми з цієї нагоди зіграємо? На гроші?

12

Прокинувся від того, що відчув: у кімнаті хтось є. Розплющився й побачив: навпроти сидить на стільці з крижаним обличчям мати й дивиться на нього впритул. Здається, цей погляд і розбудив його.

- Щось сталося? - спитав, спускаючи ноги на підлогу.

- Ти чого це знову ходив до того гицля, до того обіясника, того шахрая?

- Про кого це ти?

- Сам добре знаєш, про кого. З ним уся вулиця не хоче знаться, а ти його пороги оббиваєш. Давно тобі казала: обходь його десятою дорогою, коли не хочеш улипнути. Чи, може, вже влип?

- Нікуди не влип і нічого не знаю, - роздратовано сказав. - Оце треба було мене будити?..

- Я тебе не будила, - категорично сказала мати. - Сиділа й чекала, доки прокинешся.

Вона його не будила. Але свердлувала поглядом, аж він прокинувся.

- Не даси відпочити, - буркнув він.

- Бо мені здається: ти влип. Той шахрай шукає дурних і обігрує їх. У шахи і в карти.

- Звідки… знаєш?

- Уся вулиця знає. І не роби з мене дурної. Кажи прямо: влип?

- Нічого я не влип, - зірвався він з канапи. - Ну, так, заходив до нього кілька разів. Грали в шахи.

- А я що кажу? Коли ти був в армії, то біля