Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
Знову посипався дощ, наче пересіювався крізь дрібне сито. Вулицею повзла інвалідська машина, перевалюючись із калюжі в калюжу. Юрко знав і того інваліда, що сидів у машині: з червоним обличчям і без обох ніг. Він, той інвалід, любив чарку, а випивши, чудно хитався на протезах і плакав. Отак ішов по вулиці не бачачи світу, і сльози струмками стікали по його червоному обличчі. Юркові здалося, що він чує той плач і зараз: плач інваліда та його машини, яка невпевнено похитується між калюж… Але він помилився: машина наблизилась, а обличчя в інваліда було спокійне. Тліла між уст його цигарка, а вуста ніби й усміхались.
Юрко відчинив знайому хвіртку, до нього вискочив із буди собака, але впізнав і замахав хвостом, чекаючи, як завжди, подачки. Юрко витяг з кишені кілька круглячків печива, собака почав пожадно вихоплювати їх із наставленої долоні.
Відчинила Свєта. Як завжди, тихо зойкнула, ніби не сподівалася на його прихід, і на щоках у неї зацвіли рум’янці.
- Я така рада, що ти прийшов, - шепнула вона. - Заходь, будь ласка.
Вони опинилися в темряві сіней, і Юрко притяг дівчину до себе, чмокнувши десь біля вуха.
- Ша, - засміялася тихенько Свєта. - Мати вдома…
Мати й справді була вдома. Розцвіла назустріч Юрку круглим і повним обличчям, а він незграбно скидав із себе плаща.
- Зовсім промок, - турботливо сказала Свєта, забираючи в нього мокру одежу. - Зараз вип’єш гарячого чаю.
- Я на хвилинку, - мовив він, струшуючи з капелюха краплі.
- Погода не позаздриш, - сказала добродушно Сіроводиха. - Ти що, сьогодні не на роботі?
Сів на поставленого йому стільця й почав оповідати про відрядження, про те, що їхати сьогодні, і в нього ще безліч клопоту, бо треба зібратись і ще дещо вдома зробити на материне прохання - оце «дещо» він, звичайно, вигадав.
- Я теж оце збиралася в магазин. Не бачив, відчинено?
- Ясна річ, відчинено, - сказала Свєта і метнулася в коридорець, де в них стояла газова плита з балоном.
- Щось привезли, - звістив Юрко. - Машина стояла і люди зібрались…
- А не помітив що? - зацікавлено спитала стара.
- По-моєму, копчену рибу, - збрехав він, бо знав: копчену рибу Сіроводиха любила.
- Ставриду? - перепитала вона, бо все-таки не хотіла йти на дощ.
- Здається, мойву.
- Доведеться піти, - мовила стара і важко звелася з ослінця, присунутого до теплої стіни. - Ви тут погомоніть…
- Ти це куди? - вскочила з сінець Свєта.
- Та от, Юрко каже, що в магазин копчену мойву привезли.
- Не знаю я, що там привезли, - засміявся Юрко. - Це мені тільки так здалося.
- Все одно, подивитися тра..
Обоє лукавили: Сіроводиха виявляла делікатність, чи що, дбаючи, щоб молодята перед розлукою побули самі, а він добре знав, що привезли таки копчену ставриду і ніякої черги в магазині не зібралось.
- Хочеться тобі в дощ іти? - сказала для годиться Свєта.
- Все одно, засиділась у хаті, - відповіла мати, натягаючи тільника. Потім вона замоталася хусткою, взула стьобані валянці й стала увіч подібна до Тамари, Капілиної матері, яку Юрко бачив уранці в п’ятому номері.
- Ви тут погомоніть, - сказала вона, намагаючись не дивитися на Юрка.
Однак Свєта з її відходу чомусь не раділа була сьогодні трохи сумна, Юркові навіть здалося, що недавно плакала.
- Вимкни чайника, - сказав він, - мені й справді ніколи.
9Захотів пригорнути дівчину, але в цей момент ожив кімнатний песик Локша, який досі мирно посопував на підстилці біля теплої стіни. Песик попереджувально загарчав. Юрко однак на нього не зважив і пригорнув дівчину щільніше, на що мала почвара грізно ошкірила зубенята й почала ляско гавкати. Свєта засміялася й вислузнула з