Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

нашої хати збиралася ціла компанія, зараз вони на острів перейшли. На них раз і міліція нападала, то вони в одежі в річку покидалися і поперепливали на той бік. Але він нечесно грав, і вони його прогнали. Здається, бобу дали, бо з ними більше не грає… Тоді він почав шахами дурити.

- Я це знаю, - сказав Юрко, натягаючи штани.

- Тепер він ловить дурних у парку, - сказала мати. - І не один уже влип. Вже не раз казала: обходь таких десятою дорогою.

- Я обходжу, - сказав Юрко, натягаючи сорочку.

- В тому то й річ, що не обходиш. Сьогодні вранці чого до нього заходив?

- Все ти знаєш, - буркнув Юрко.

- Знаю, бо ти дурний. Таких він і обкручує. Признайся: влип?

- Нічого я не влип, - сказав Юрко й зирнув на годинника: проспав добрі дві години.

- Ліпше б признався, - сказала мати.

- Нема чого признаватися, - вибухнув Юрко. - Він мене попросив цигарки йому в місті купити…

- А в нашому магазині нема цигарок?

- Він курить «Казбек». В нашому магазині «Казбеку» нема.

- А чого тебе просив? - тоном прокурора спитала мати. - Не було в кого попросити?

- Ми на дорозі перестрілися. Коли на роботу йшов…

- Не брешеш? - спитала, пильно на нього дивлячись.

- Чого мені брехати?

- А того, що він міг би сам по ті цигарки піти: це швидше було б.

- Казав, що погано себе почуває.

- А чого до нього в хату заходив?

- Гроші взяти.

Мати, здається, повірила. Ще мала сумніви, але він цього разу викрутився. Справа з боргом ускладнювалася. Вже не зможе сказати, що зарплатню в нього вкрали в тролейбусі: надто підозріло було б. Умивався після сну й гарячково міркував. Більше десятки із зарплатні не викрутить, мати звикла рахувати кожну копійку. Доведеться позичати. Може, у Стаха, а може, у Віри Миколаївни: ця історія не повинна випливати. Розрахується із тим шахраєм, як назвала його мати, і справді обходитиме його десятою дорогою. Тобто йтиме у місто так, щоб не минати п’ятого номера, слава Богу, виходів у місто було аж три. Коли б признався матері, вона гроші покрити борг дала б. Але потому їла б його поїдом ті гроші йому б горлянкою вилізли.

- Поїзд коли? - спитала мати.

- О дев’ятій, - сказав утираючись. - Але треба прийти години за дві, щоб квитка взяти - прохідний.

- А не міг не їхати?

- У мене й документи виписано. І гроші на відрядження одержав.

- Скільки?

- По два п’ятдесят на день, за дорогу й на готель по карбованцю.

- Цього тобі вистачить. Чарки не пий і в компанії не ув’язуйся.

- Які там компанії, коли нікого не знатиму.

- Такі бувають аферисти!.. Побачить, що ти молоде, дурне, то й вициганить грошики.

Він розсміявся.

- А ти кудись із Житомира виїжджала?

- Бо нема чого, - відказала. - Мені добре і вдома.

Тоді він почав розказувати їй, для чого потрібне йому це відрядження. Коли його щасливо відбуде, адже їде від заводу штовхачем, то його, напевне, переведуть у лаборанти, а коли вступить до інституту… Оповідав те, що повідомила сьогодні Віра Миколаївна й бачив, як розпогоджується материне лице. Вона вже бряжчала тарілками, виймала виделку й нарізала хліб. Страва була тепла, бо стояла весь час на гарячій плиті.

- Маєш шануватися, - сказала зрештою. - Так же мені хочеться, щоб життя у тебе склалося ліпше, як у Віктора.

- А чим у Віктора воно склалося погано?

- А тим, що жениться на кугутці, яка ламаного гроша за душею не має. Ходив до Свєтки?

- Заходив.

- Плетуть вони на тебе із тою старою пащекухою сіточку. Ой плетуть!..

- Свєта мене чекала два роки.

- Подумаєш, - зневажливо обізвалася мати. - Чекала, бо ніхто інший не підвернувся.

Він поклав виделку.

- Хочеш зіпсувати мені апетит?

- Не хочу, щоб ти їхав, - зітхнула скрушно мати. - Серце в мене не на місці, коли подумаю про цю поїздку.

Він повернувся до неї й побачив її печальне лице. Не розумів того смутку, але і йому невідь-чого шкребнуло по душі.

13

Вийшов надвір у просушеній одежі й черевиках і довго озирався, поки було видно на вступі до хвіртки утлу материну постать. Дув сильний вогкий вітер і по небі важко котилися пелехаті хмари. Калюжки нервово мерехтіли, а на більшій - стеклося тут озерце - вітер гнав невеличкі вали. Вони накочувалися на жорству дороги і з плюскотом розбивалися. Юрко тягнув важкого портфеля і єдине, чого бажав, не зустрітися з Ромкою, не від сьогодні боявся з ним здибуватись. Але доля його і цього разу не помилувала: барилькувата