Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- На квартиру в мене поки що надій ніяких. А в тебе на роботі?

- Так само, - сказала Свєта - Тому вона й каже…

- Що ж вона каже іще? - трохи роздратовано спитав.

- Краще, ніж є, все одно у найближчому часі не буде… Але це не мої слова.

- Хочу твердіше стати на ноги, - мовив він. - Дістати ліпшу роботу і вступити до інституту. Спершу вчитися важко, а сім’я й дитина…

- Дитину не обов’язково зразу заводити, - прошепотіла, вже не посилаючись на матір Свєта.

Скинув на неї очима, але сиділа перед ним покірна, засоромлена і трохи жалюгідна - гаряча хвиля хлюпнула йому в груди.

- Треба мені хоч якось у житті встановитися, - пробурмотів. - Поговоримо про це, коли повернуся, гаразд?

Хитнула головою і втерла очі - якось по-дитячому, затиллям долоні.

- Тому я й не хотіла сьогодні про це говорити, - мовила і шморкнула носом, як дитина після плачу.

Вони зупинились у сінях, він у мокрому плащі й капелюсі, а вона в домашньому халаті, який робив її опрощеною, але й беззахисною. «Хочу думати про неї гарно», - мигнуло в голові, і він притяг її до себе: принаймні тут їм ніякий песик не перешкодить, її руки лягли йому на плечі й зімкнулися на потилиці. Віддих став уривчастий і схвильований, а вуста спрагло зустрілись.

- Все буде добре, - прошепотів він у перерві між поцілунками.

- Швидше повертайся, - шепнула й вона - Чекатиму…

Знову злилися вустами, горнув до себе тонке тремтяче тіло і сам тремтів. У цей час різко відхилилися двері, і в прочілі виросла кругла постать у куфайці, з обмотаною вовняною хусткою головою. Свєта, як водяна, миттю випливла з його обіймів.

- О, - солодко сказала мати. - А ти вже йдеш?

Він пік раків. Посторонився, щоб пропустити стару, а та аж цвіла широкою усмішкою.

- Це не копчену мойву привезли, а ставриду, - сказала. - Таку, що сама тільки шкура і кості.

У хаті залився гучним ляскотом песик, а Юрко, як шкідливий кіт, шмигнув у розчинені двері.

- Швидше приїжджай! - гукнула йому вслід Свєта.

- Щасливої тобі дороги, - солодко проказала Сіроводиха.

Він волів би, щоб зараз був дощ. Щоб змив із його обличчя оцю недоречну й ганьбівну барву і щоб охолодив щоки. Все вийшло по-дурному й оце зумисне залишання їх на самоті, й ота ревнива почвара в собачому образі, і їхня розмова, й, нарешті, це несвоєчасне, а може, надто своєчасне з’явлення Сіроводихи. І хоча на перший позір нічого особливого не сталося, йому було неприємно. Дощ, здавалося, припинився остаточно, хмари підбились угору, ніби між ними й землею натекло більше повітря, яке й підняло їх у височінь. На крайнебі хмаровиння навіть розірвалося і в прірву полилася ясна синява; він задивився на того ясного клаптика, ніби сподівався дістати звідти хоч трохи благоти. Не треба думати про неприємне, спогадав, не треба думати про ту ранішню зустріч із Ромкою; не треба думати, що розмову про одруження Свєта могла по-акторському розіграти; не треба думати, що вони вчинили те з матір’ю злагоджено; не треба думати, що відбувається за його спиною, і яка розмова зараз точиться в малесенькій кімнатці, де щойно побував; не треба думати про насурмлене небо, а ліпше про ту голубу латку, що благовістить: усі дрібниці, якими цілий день сьогодні обкидується, можуть лягти на душу каменем; не треба думати й про поїзд, який глухо тахкоче колесами, і в якому їдуть усі вони - живі під цією латочкою неба; не треба думати й про омани, ну, хоч би про ту дівчину, яку зустрів за півроку двічі - не в твоє купе вона завітає. Варто забути кругле, усміхнене обличчя Сіроводихи, варто повірити, що вона добра і зичить йому й дочці своїй блага; варто згадати, що є в нього власна домівка, де його чекають і люблять, є робота, яка йому подобається і де його так швидко оцінили; є, зрештою, важлива поїздка, в яку вирушить уже сьогодні, а ще є весна, що посилається на землю для того, щоб усіх оновити.

Голий, блискучий і безлистий клен підняв гілки і з них вряди-годи крапали краплі. Коли падали в калюжі, дзвінко розбивались, а коли плюхались на землю - глухо. Звів руку й одна із крапель розбилася на долоні, холодно її змочивши і наливши по вінця всі лінії його долі. Назустріч од колонки рухалася громіздка жіноча постать в гумових блискучих чоботях і з головою, закутаною у вовняну хустку, - від того голова та здавалася ніби у скафандрі, була то Магаданша. Він почекав, щоб жінка перейшла йому дорогу з повними відрами, адже хотів, щоб усе в його житті склалося добре.

- Доброго дня! - сказав Магаданші, й та неохоче йому відповіла.

По обіді вирішив передрімати, адже в поїзді добре не виспишся, окрім того, в хаті було напалено, а він, блукаючи по дощі, змерз; зрештою, й обід був смачний та поживний, а мати запобіглива й мирна. Вони перекинулися словом, він відчув солодку притому