Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
Людчина розмова з Лілею Капілею тривала всього три години. Ми її не будемо переповідати всю, оскільки це не був допит у прямому розумінні слова - відбулася дружня розмова, в якій згадано мало не всіх їхніх однокласників, перемито кісточки ледве не всіх сусідів, а заодно й Рудька з його жінками та двома хлопцями. Ці хлопці, сказала Ліля Капіля, страшні шибайголови, вони навіть їй, тобто Лілі Капілі, устругнули капость, закинувши у вікно дохлого кота. Ні з ким із вуличних хлопчаків не дружать, а діють, як знають. Основне їхнє заняття - чинити капості. Це вони пишуть сороміцькі слова на парканах і навіть шибках, це вони б’ють вікна у тому будинку, що його хоче продати за астрономічну ціну старий Лейзер. Старий Лейзер сам у власному будинку не живе, він приїхав сюди бозна-звідки, а продавши дім, хоче й поїхати бозна-куди. Вони обоє знають, яка то була руїна, але старий Лейзер зробив капітальний ремонт - і чекає, щоб хтось йому за це дрантя дав тридцять тисяч. Сам він мешкає в готелі, оповіла Ліля Капіля, але ті чортові рудоголові хлопчаки тільки й роблять, що б’ють йому шибки і обдряпують свіжопобілені стіни.
Зрештою, хлопчаки Людку цікавили мало.
- А правду на вулиці кажуть, що Рудий живе не з однією жінкою, а з двома?
На те Ліля Капіля виповіла досить цінну інформацію: вона, Ліля, якось заходила до них, бо хотіла позичити три карбованці. Вони гроші позичили, власне, позичив не Рудько, а його жінка. Вона їм ті гроші віддала, але після того та, сяка-така, позичати відмовилась. Але мова не про те. В них дві кімнати, і от що дивно, сказала Ліля Капіля. В одній кімнаті, вона туди не заходила, а зазирнула, стоїть односпальне ліжко і двоє розкладних крісел, очевидно, для хлопців, а в другій, де Ляля Капіля стояла, - отоманка на одного, а в кутку - розкладачка. Мені це зразу ж видалося підозрілим, сказала Ліля Капіля, адже чоловік має спати, це кожному ясно, з жінкою. Отож питається в задачі: хто спить із дітьми - мати чи батько? А хто спить, питається в задачі, в другій кімнаті? Ліля Капіля при цьому хрипко засміялася й оповіла непристойного анекдота, від якого Людка зашарілась.
- А де вони працюють? - спитала вона, щоб перевести розмову на речі пристойніші.
- Ха-ха! - засміялася Ліля. - Вони хитро роблять.
- Як це хитро?
- А так, що жінка його працює вахтеркою. Тобто вона добу працює, а дві доби вдома.
- А племінниця?
- А племінниця працює разом з нею, її змінницею. Втямила?
- Гадаєш, він таки має дві жінки? - з солодким жахом запитала Людка.
- Ти мені сказала, - ухильно відповіла Ліля. - А я за ними у шпарку не підглядала.
- Хіба може в наш час таке бути? - зчудувалася Людка.
- Кожен по-своєму устраюється, - по-філософському зауважила Ліля Капіля.
- Через це вони такі потайні?
- Може, й через це, чи ж я знаю?.. Хочеш, ще одного анекдота розкажу?..
Другий анекдот був так само масний, але Людка витерпіла й це, не могла вона зігнорувати цінного, чого тут, попри все, набралася, а коли так, то й потерпіти можна.
- Знаєш, що на вулиці з’явилося четверо руденьких дітей? - спитала зрештою.
- Думаєш, це він постарався?
- А хто ж? - навпрямки спитала Людка.
- Ну, цього я вже не знаю. - Кажеж, аж четверо?
- У Броньки, Зінки й у Лєнки Бутенкової. І в чортиці Мілки.
Тоді Ліля почала сміятися. Вона сміялась якось дивно, ніби кашляла, очі її при цьому вирячилися - страшненька була!
Потеревенили про те і се - інформація, здобута в такий спосіб, коштувала Людці два карбованці, які Ліля Капіля клятвено обіцяла віддати, як тільки влаштується на роботу. Людка зітхнула: хай буде, як є; принаймні, у цих позичальників є одна порядна риса: не віддавши першого боргу, по другий до тих, у кого позичали, не звертаються.
- Я оце в їдальню устроююсь, - сказала їй Ліля Капіля й багатозначно підморгнула.
Людка йшла додому замислена, очі її були примружені й дивилася вона бозна-куди, навіть стовпа з перев’язаною щокою не помітила, а коли стовп раптом ступнув їй назустріч, здригнулася з несподіванки.
- Шепи-шепи-шепи-шепи? - спитала ряба Надька, кривлячись по-мученицькому, бо таки хотіла щось конче важливе спитати.
Але Людка не розібрала її запитання.
- Що ви кажете, тьотю?
- Шепи-шепи-шепи-шепи? - спитала ряба Надька.
- Не втямлю, що питаєте, тьотю. - сказала Людка. - Це у вас, мабуть, і язик розпух…
- Оух, - сказала ряба Надька, і в очах у неї з’явилися сльози.
- Ви, тьотю, сіллю рота полощіть! - крикнула Людка, ніби ряба Надька поглухла разом з онімінням.
- Шепи-шеп! - сказала ряба Надька і почала на мигах показувати в той бік, де була хата Рудька й Лілі Капілі - дуже вже кортіло їй довідатися, чого це Людка туди ходила.
- Ой, не втямлю я, що кажете, тьотю! - сказала Людка, хоч про те, що хотіла спитати ряба, добре зрозуміла. - Потім побалакаємо…
- Шепи-шеп! - тужно проказала ряба Надька й пішла до каменя, щоб відпочити - надто багато втратила
