Книга вигаданих істот - Хорхе Луїс Борхес
Куджата
В ісламській міфології Куджата — гігантський бик з чотирма тисячами очей, чотирма тисячами вух, чотирма тисячами носів, чотирма тисячами ротів, чотирма тисячами язиків і чотирма тисячами ніг. Щоб дістатися від одного його ока до іншого чи від вуха до вуха, потрібно п’ятсот років. Куджата стоїть на рибі Багамуті; на хребті ж у самого бика височіє рубінова скеля, на ній стоїть ангел, а на ангелові — наша земля.
Кудла з Ла-Ферте-Бернар[32]
На березі тихої річки Юіни за доби Середньовіччя чинила розбої Кудла (la velue). Не запрошена в ковчег, ця тварина пережила однак Потоп. Вона була завбільшки з бика, мала зміїну голову і кулястий тулуб, вкритий зеленою шерстю та наїжачений довгими смертоносними голками. Лапи в неї були широченні, схожі на черепашачі, а хвостом, подібним до зміїного, вона могла вбивати людей і тварин. Дратуючись, Кудла вивергала вогонь, який нищив урожай. Ночами вона розбійничала в стайнях. Переслідувана селянами, Кудла ховалась у водах Юіни, що виходила з берегів і затопляла все довкола.
Вона полюбляла жерти безневинних істот — дівчат і дітей. Вибирала найбільш доброчесну дівчину, яку всі звали Ягнятком (l'agnelle). Якось Кудла схопила одну з таких дівчат і потягла, поранену та закривавлену, в глибини Юіни. Наречений жертви відтяв мечем Кудлі хвоста, який був її єдиним вразливим місцем. Тієї ж миті чудовисько сконало. Кудлу забальзамували та відсвяткували її загибель з барабанами, флейтами і танцями.
Ламедвавніки
На землі є та завжди були тридцять шість праведників, місія яких — виправдати перед Богом існування світу. Це Ламедвавніки{132}. Вони не знайомі між собою й усі дуже бідні. Якщо людина усвідомлює, що вона Ламедвавнік, то відразу помирає, але існує хтось інший, можливо, десь у іншій частині планети, хто її заступає. Ламедвавніки є таємними опорами Всесвіту, але не здогадуються про це. Якби не вони, Бог вигубив би рід людський. Вони — наші спасителі, хоч і не відають цього.
Це містичне вірування юдеїв описав Макс Брод{133}.
Прадавнє коріння цього вірування можна знайти у вісімнадцятій главі Книги Буття, де Господь запевняє, що не знищить Содому, якщо в місті знайдуться десять праведників.
Араби мають аналогічних персонажів — це Кутби{134}.
Ламії
Латинські та грецькі класики стверджували, нібито Ламії жили в Африці. Вище пояса це були вродливі жінки, а нижче пояса — змії. Дехто вважав їх чаклунками, дехто — лихими чудовиськами. Вони не володіли даром мови, але видавали мелодійне шипіння. У пустелі Ламії причаровували мандрівців, а тоді зжирали їх. Вони мали прадавнє божественне походження; Ламії з’явилися на світ унаслідок однієї з численних пристрастей Зевса. У тій частині своєї «Анатомії меланхолії» (1621), де йдеться про любовну пристрасть, Роберт Бертон оповідає історію однієї Ламії, яка, набувши людської подоби, спокусила молодого філософа, «не менш привабливого, ніж сама». Вона привела його в свій маєток у Коринфі. Запрошений на весілля чаклун Аполлоній Тіанський{135} назвав її на ім’я; тієї ж миті Ламія зникла разом з маєтком. Натхненний оповіддю Бертона, Джон Кітс (1795–1821) незадовго до смерті написав свою поему[33].
Левіафанів син
«За тих часів жив собі в лісі над Роною між Арлем і Авіньйоном дракон — напівтварина-напівриба, більший за бика та довший за коня. І мав він зуби гострі, як мечі, та роги з обох боків, і ховався в річці, вбиваючи мандрівців і затоплюючи судна. А приплив він з моря Галатії{136} та спороджений був Левіафаном, найлютішим з-поміж водяних зміїв, і твариною, що зветься Онагром і запліднює Галатію…»
«Золота легенда»{137}, Ліон, 1518
Лемури
Інша їхня назва — «ларви». На відміну від домашніх Ларів, котрі охороняли родину, Лемури — духи лихих мерців — блукали по землі, вселяючи в людей страх. Вони незворушно катували і нечестивців, і праведників. У дохристиянському Римі на їхню честь у травні влаштовували свята. Ці свята звалися Лемураліями. Їх запровадив Ромул, щоб умиротворити душу вбитого ним Рема. Рим спустошила епідемія, й оракул, до якого звернувся Ромул, порадив запровадити такі щорічні триденні свята. На цей час храми інших божеств зачинялися, заборонялося справляти весілля.
Могили посипáли бобами або спалювали боби в багаттях, бо цей дим начебто відлякує Лемурів. Також їх відлякували барабанним боєм і заклинаннями. Допитливий читач може звернутися до «Хронік» Овідія.
Лис Китайський
У загальній зоології Китайський Лис не надто відрізняється від інших, але в зоології фантастичній усе геть по-іншому. За статистикою, він живе пересічно від восьмисот до тисячі років. Його вважають передвісником нещасть, а кожна частина його тіла має особливу властивість. Щойно він ударить по землі хвостом, займається пожежа; він може передбачати майбутнє та набувати різних подоб, переважно стариків, дівиць і мудреців. Він хитрий, обачливий і скептичний; полюбляє пустувати й каверзувати. Після смерті люди зазвичай перевтілюються в Лисів. Живе Китайський Лис поблизу кладовищ. Про нього складено тисячі легенд, і ми наводимо тут одну, не позбавлену гумору:
Ван побачив двох Лисів, які стояли на задніх лапах, притулившись до дерева. Один з них тримав аркуш паперу, й обидва реготали, наче їх насмішив якийсь жарт. Ван спробував їх сполохати, однак Лиси не звернули на нього уваги, і тоді він вистрілив у того, який тримав папірець; Ван поцілив Лисові в око й забрав аркуш. У заїзді Ван став переповідати цю пригоду іншим пожильцям. Поки він говорив, у заїзд ввійшов якийсь чоловік — одне око в нього було поранене. Він з цікавістю прислухався до розповіді Вана та попросив, щоб той показав аркуш. Ван уже хотів був показати, коли раптом господар помітив у прибульця хвіст. «Це Лис!» — скрикнув він, і тієї ж миті чоловік обернувся Лисом і втік. Лиси ще кілька разів намагалися заволодіти папірцем, поцяткованим незрозумілими літерами, але марно. Аж ось Ван вирішив повернутися додому. Дорогою він зустрів свою родину,
