Новини - Андрій Любомирович Войницький

Сидячи тоді в редакції, я навіть уявити не міг, чим все це обернеться. Іноді навіть незначні події монтуються в причинно-наслідковий ланцюжок, який конструює нову небезпечну реальність і надає їй нового чудернацького змісту. Зараз я часто думаю: що саме дало тоді поштовх усьому? Моя залежність, яку я два роки чавив у собі і яка так і не померла, а лише чекала слушної нагоди? Судовий процес, який я не міг проігнорувати? Чи та зустріч із Сонею Купер? Або вони все вирішили за мене, своєю кодлою, і той нахабний коментар був просто сигналом їхньої зацікавленості? А може, це через дзвінок мого старого приятеля Скоби, з котрим життя розвело нас на декілька років, але ж він подзвонив саме в той день, коли мені кортіло випити...

— Даню, привіт! — радісно затріщав мобільний голосом друга.— Скільки років, старий! Як сам? Слухай, сьогодні в нашій «дев’ятці» намічаються пригоди... Ну! Днюха у одного молодого, і прямо на нашому блоці, уявляєш? Гріх не з’явитися, княже! Молодим усюди в нас дорога!.. І Кощея візьмемо, як же ж без барона! Гульнемо, наче в старі добрі часи! Давай! Чекаю о сьомій!.. Ну так, на Олексіївці! До зустрічі, брате!

Свято було чути вже на першому поверсі. На сходах лунав нетверезий студентський гам, істеричні вигуки, лилася душевна пісня під романтичним струнним переливом: кедь ми прийшла карта нароковац.

На блоці общаги зібралося зо два десятки молоді — строкате багатоголосе збіговисько. Місцеві в шльопках і шортах, смішливі дівчатка в халатиках, гості познімали зимові куртки, залишившись у светрах... Все це, вже п’яне, шуміло, галділо, випивало, співало і нас майже не помічало. Ми принесли коньяк, йому зраділи, миттєво розливши обидві пляшки по пластикових стаканцях. Ще не встигши поздоровити іменинника, не встигши навіть зрозуміти, хто саме іменинник, я досяг мети — бахнув перші п’ятдесят грамів.

На столі виявилися немудрящі студентські закуски: салати з мівіни, котлети без м’яса, кілька в томаті, консервовані помідори. Кощей нагрібав в одноразову тарілку мівінний салат, демонструючи таким чином прихильність до місцевої гастрономії.

Лунали крики «Вздрогнєм!», «Наливай!», «За іст-фак!», промовлялися п’яні тости, і всі пили так швидко і рішуче, ніби боялися кудись спізнитися. Я п’янів просто навально, хоч і пропускав, щоб не бути в хлам. Я давно помітив, що ступінь сп’яніння не обов’язково залежить від кількості випитого. В одній ситуації ти можеш вилакати майже літр і залишитися смурним, без настрою, в тому дрімотному душевному стані, коли й тверезим відчувати себе вже не можеш, але й п’яним ніхто тебе не назве. А буває, живеш куражем уже після ста п’ятдесяти грамів, починаються якраз ті розмови, дії і події, заради яких люди і п’ють коньяк, а не молоко.

Я мало кого тут знав, але зі всіма чокався, зі всіма обіймався. П’яний час летів непомітно, мінялися люди на блоці, ми співали нових пісень, вели задушевні розмови, кількість пустих пляшок під раковиною збільшувалась, я фліртував з першокурсницею, обрізані жерстяні баночки наповнювалися бичками, хтось грав на гітарі, хтось кричав «Кощею, Скобо, вздрогнєм!» — а може, це кричав саме я.

В якусь хвильку, відчувши повітряний погляд, я помітив дівчину у в’єтнамках і домашньому халатику, вона розмовляла з кимось із місцевих. На мить наші очі зустрілися. Вона здалася мені знайомою. На голові її була намотана чалма з махрового рушника, а в руці вона тримала прозору гігієнічну сумочку, в якій проглядалися шампуні, креми, туалетні приладдя. Вочевидь, вона прийшла до нас на блок у душ. Кілька років тому в гуртожитку затіяли ремонт душових, проте відремонтували, як часто буває, лише душові на трьох поверхах з дев’яти. Залишок коштів, мабуть, як завжди, розікрали. Відтоді в нашу душову почалося паломництво жіноцтва з верхніх поверхів: ми мали відремонтований душ, а в них — суцільна руїна!

Я штовхнув Скобу в плече:

— Ти її знаєш?

Він п’яно сіпнувся, вгледівся в дівча, яке вже, до речі, виходило, радісно підняв указівний палець із тихим зойком «О!» і вискочив слідом. Де я міг її бачити? Переді мною раптом спливло обличчя Соні Купер, але навряд чи це була вона. Хіба подруга Наташі Штос стала б жити в гуртожитку з тарганами? У тої були африканські кіски, а у цієї рушник на голові... Хоча всю цю Африку можна сховати під рушником чи розплести... Та ні... не вона... Скоріш за все, ні...

І я розмірковував деякий час: вона — не вона, а потім забув про все, тому що подзвонила Марина. Це був спалах, дофаміновий детокс, електричний розряд, який мав вивести мене з радісної алкогольної коми...

На екрані значиться «Кошеня», і її ж рукою вибрані милесенькі квіточки, якісь тюльпани... Питання, на яке треба відповісти... Я гублюся, тікаю, зникаю, запливаю в коридор, спускаюсь на проліт нижче, щоб не було чутно криків і співів, а телефон увесь цей час продовжує дзвонити...

Нарешті, відповідаю.

— Де ти? — це замість «привіт», голос нервовий, зведений.

— Привіт, кошеня,— язик зрадницьки заплітається, язик твій — ворог твій, а твоєї жінки союзник.

— Ти п’єш?

— Ні... Що ти!.. Трохи випив коньяку... Був поганий день... такий дурний...