Новини - Андрій Любомирович Войницький

— З ким?

Я обережно підбираю слова:

— Зустрілись зі Скобою і Кощеєм... Поїхали в «дев’ятку»... тут у чоловічка день народження...

— Що там за баби? Я чую, як верещать якісь баби!

Я прикриваю мікрофон долонею, спускаюся ще на один проліт.

— Це дівчина іменинника. Заспокоює його.

— Там багато баб, я ж чую! Ціла купа мерзенних п’яних баб!

— Це її подруги, вони усі з хлопцями... Майже всі заміжні... Марина, що за ревнощі? Я скоро приїду! Кажу тобі, в мене був важкий день! Мене мало не виперли з роботи! А ти замість того, щоб підтримати, влаштовуєш допит!

І знову вона вибісила мене тим, що навіть не поцікавилася, що сталося і чому мене мало не поперли. Вона мені не довіряє, думав я, вважає, що я просто виправдовую свою відсутність і пияцтво. Але ж це не так!

Вона мовчала, і це мовчання було, як шерех снаряда, що летить тобі прямо в пику.

— Ти зірвешся,— нарешті констатувала вона таким тоном, ніби все вже вирішено.

— Що за маячня?

— Я зараз приїду!

— Кошеня, не дури, я вже їду додому!

— Я візьму таксі і приїду!

— Я вже сам визвав таксі,— збрехав я, підвищуючи голос.— Через півгодини буду вдома! Заспокойся! Можна мені хоч раз побачитися з друзями?! Я їх понад рік не бачив! Я сказав тобі, де я і з ким! Заспокойся і чекай мене вдома!

— Даню!

— Чекай мене вдома! Я скоро буду!

Я відключився, потім вимкнув телефон, бо знав, що вона буде надзвонювати, а то й насправді приїде, з неї стане. Закурив сигарету, повернувся на блок.

Частина гостей вже встигла порозходитися. П’яний Ваня перестав співати і лише мляво перебирав струни, бухий іменинник цілував і мацав свою дівчинку, дуже апетитну крихітку, звідкись з’явився кальян, і якісь нові хлопці посилено розкурювали його разом з косооким від коньяку Кощеєм, а той ділився з товариством прогнозами щодо найближчих футбольних ставок.

Раптом з коридора матеріалізувався повеселілий Скоба, тяжко навалився на мене з п’яними обіймами і змовницьки повідомив:

— Диви, шо в мене є!..

ройшло два засідання у справі Захарченка і Лугового, на які Соню Купер уже не викликали. Я зустрів її випадково, повертаючись увечері з роботи: раптово помітив знайомий виточений профіль у вітрині японського суші-бару на Пушкінській.

І відразу ж зупинився. Без сумніву, то була вона! Наче якийсь маніяк, я декілька хвилин слідкував, як вона їсть, бере рол тонкими дерев’яними паличками, вмочує його в чорнильний соєвий соус, відправляє до свого симпатичного ротика і запиває густим, кривавого кольору, коктейлем через трубочку з парасолькою.

Вона встигла розплести свої африканські кіски, її волосся зараз було укладене у вигадливу зачіску з чілкою, що дуже їй пасувала. Навпроти неї сиділа красива, але кістлява, наче мучениця Дахау, блондинка і курила тонку сигаретку надмірно надутими губами, вочевидь, штучними. Вони цвірінькали про щось радісне і цікаве, час від часу вибухаючи веселковим посміхцем.

Колючі сніжинки-камікадзе безперестанно розбивалися на смерть об сяюче внутрішнім світлом велике вікно японського закладу. Замерзлою вулицею поспішали з роботи, оминаючи мене, пірнали в пащу метрополітену однакові втомлені люди, схожі на тіні однаково втомлених людей, а тут, за склом, за два кроки, тільки руку простягни, смакувала корисні для шлунку дієтичні японські страви пара молодесеньких смішливих дівчат. Скляні двері розділяли два різні фільми: чорно-білий та кольоровий.

Блондинка перша відчула мою присутність, сіпнулась, немов її штрикнули шпилькою, і кивнула на мене Соні Купер. Та повернула голівку, обидві зиркнули на мене, і на мить в очах Соні майнув переляк, а потім вона щось сказала подрузі — і ось вони вже відвернулися і регочуть із чогось, мабуть із мене. Я й дійсно мав вигляд одночасно кумедний і лякаючий — якийсь хлопець стовбичить і дивиться з вулиці на дівчат у барі, ніби збоченець. Зараз розчахне пальто і пред’явить стручок!

Тут я вирішив: перекушу. Їсти зовсім не хотілося — хотілось кольорового кіно. Я зайшов у ресторан, наблизився до їхнього столика. Обидві вмить замовкли. Я не відчував незручності, безцеремонно плюхаючись на диванчик поруч із незнайомими мені дівчатами. Мене з дитинства вважали нахабою, можливо, це й вплинуло на вибір професії. Нам, журналістам, часто доводиться набридати людям. В окремих випадках нас за це навіть убивають.

Привітався я буденно, наче ця зустріч була заздалегідь запланована.

— Привіт, Соню! Ти так їси апетитно, що й самому