Новини - Андрій Любомирович Войницький

— Зараз подивимось,— сказала Віка.— І благай Бога, щоб цього ніхто не помітив! Якщо хтось із них це прочитав — вилетиш звідси під три чорти! Сьогодні ж напишеш за власним!

— Чому? Я ж нічого не зробив!

— Тому що ти кретин! — несамовито вигукнула Віка.— Закінчений ідіот! Комп’ютер треба вимикати, коли йдеш на завдання, тебе цього хіба не вчили?!

— Хто про це знає? — спитав я, витримавши паузу.

— Поки що тільки ми і Денис. Скажи йому спасибі, що помітив це через чотири хвилини, а не через п’ятнадцять! Ганна каже, хтось прийшов до тебе і хвилин сім просидів за твоїм столом!

— Ганна теж гарнюня! — зауважила Лена.— Прийшов якийсь лівий чєл, сів за робочий комп’ютер журналіста, а їй хіхоньки! Я з нею поговорю. Блондинка, бляха-муха!..

Віка, яка теж була блондинкою, уважно подивилася на Лену, але нічого не сказала і повернулася до мене:

— У тебе є вороги? Кого ти зачіпав?

— Я не знаю... Нема... Це, мабуть, якийсь псих! Божевільний!

— Може, якийсь твій дружок-алкоголік вирішив спєтросянити?

— Який дружок? У мене нема придурків серед друзів!

— Зате алкоголіків достатньо! — завернула Лена таким тоном, наче казала про щось усім відоме.— Такі самі, як ти!

Без стуку ввірвався Денис, патлатий начальник техвідділу, вічно собі на умі. Він з усіма поводився по-хамськи (хоча в агенції всі грубіянили) і, як на перший погляд, цілими днями бив байдики та рубився в найновіші шутери в своїй комірці, схожій на таємну кімнату Синьої Бороди. Там у нього стояв надзвичайно потужний комп’ютер, який колись за фантастичні гроші замовили в Японії, і до цієї пекельної машини в корпорації Смірнова було підключене геть усе. На столі у Дениса стирчали відразу два величезні монітори, на яких нескінченно повзли якісь зелені цифри, майже як у «Матриці».

Денис одягався як пропитий співак кантрі з техаської глибинки, зав’язував патли в хвіст, франтував гостроносими ковбойськими чоботами, але замість широкополого капелюха носив вишивані узбецькі тюбетейки. Він справляв дивне враження.

Зігнавши знервовану Віку з її крісла, він по-свійськи там розсівся за її комп’ютером, почаклував і скомандував:

— Дивимось.

Рибка в акваріумі ворухнула хвостом. Час тягнувся повільно. На екрані з’явився відеозапис з камери в редакційному коридорі. Денис відмотав. Ми побачили, як у коридор заходять різні люди, виходять, знову заходять, проходять до прес-центру, юрмляться біля дверей, розходяться, знову збираються біля накритих офіціантами столів, їдять і випивають на фуршеті, потім знову стає порожньо, і, нарешті, з робочого кабінету виходжу я, вдягнений, з наплічником — іду на страйк водіїв трамваїв. Минає час. Денис мотає далі...

Аж раптом до кабінету заходить людина. Судячи з фігури — молодий хлопець. На ньому джинси і куртка. Обличчя не розібрати. Через сім хвилин він виходить. Тепер камера фіксує його обличчя, проте він, як на зло, в каптурі і дуже дивно нахиляє голову. Запис чорно-білий, камера знімає згори.

— Упізнаєш? — спитала Віка.

Я вдивлявся.

— Н-ні... А можна наблизити?

— Можна,— підтвердив Денис.— Можна зробити фоторобот, оголосити всім постам, відправити в розшук Інтерполу, вислати п’ять мотоциклетів з кулеметами!

— Хоча б видно, що це не ти,— вдивлялася в екран Лена, короткозоро щурячись.

— А в тебе були сумніви? — дратувався я.

— Ясна річ! Від тебе всього можна чекати! Ти ж дурень і алкоголік!

Я вже хотів сповна їй відповісти, хай навіть я її підлеглий, проте не можна ж так з людьми,— але втрутилася Віка.

— Лена права! — резюмувала вона, вочевидь дуже вимотана цією ситуацією.— Хоча б є доказ, що це не ти! Ти впізнаєш його, ще раз питаю?

— Ні,— відповів я.

— Моли Бога, щоб про це знали тільки ми,— прошипіла Віка, знову накручуючи себе і сама від себе сатаніючи.— Якщо це спливе, вилетиш під три чорти! І не пиши поки що блоги, Даня. Я знаю, я просила, але не треба. Утримайся. Про всяк випадок.

У неї знову запілікав телефон, і вона миттєво відповіла натренованим, як у собаки Павлова, рефлексом:

— Так, Арнольде Філіповичу! Мова йшла про тиждень. Ні, таке не робиться за два дні...

Вона метушливо замахала рукою, і ми всі пішли з кабінету.

Залишок робочого дня пройшов у роздумах про те, в який бар краще завернути, щойно годинникова стрілка зупиниться на шостій. Доморощені езотерики запевняють, що Всесвіт завжди реагує на наші бажання, але не відразу. В той день Усесвіт відреагував майже миттєво, і це призвело до того, до чого призвело: зі мною