Новини - Андрій Любомирович Войницький

бокал був перепусткою в їхній строкатий і веселий світець. Десь хвилин десять вони продовжували пліткувати про приятелів і подружок, котрих я не знав, а я просто пив своє пиво, їв суп і таємно спостерігав за чарівною жестикуляцією Соні Купер. На плазмі під стелею крутили показ мод. Тонка розкоса дівчина, яка крокувала на ламаних ніжках-ходулях червоним подіумом десь у Токіо, подарувала мені кокаїново-томний погляд, що запрошував до пригод.

— На чому поїдемо? — вимогливо спитала Марина.

Соня поміркувала хвильку і знов дістала телефон.

— Алло, Руслане. Прівєтік,— почала вона єлейним голоском розмову з кимось.— Що робиш? Молодець! Зможеш допомогти? Дуже треба! Так. Підвезеш мене, добре? Ні... Тобі зі мною не можна, вибач... Ні, в нас дєвішнік... Що? Ладно... Дуже погано, Руслане! Ну, як знаєш! Я думала, ти мені друг, а ти ні про що... Ні, цього тижня я зайнята... Ага... (її голос потроху байдужів)... Так, коли-небудь... Чао-какао! — Вона відключилась.— От козел, уже не возить!

— Ти ж йому не даєш! — хихотнула Марина штучними губами.

— Де ви, джентльмени? — заголосила Соня патетично.— Ау! Повимирали всі!

— Дурна! Взяла б його з собою, він би підвіз!

— Та він зануда! І взагалі, ти шо забула, куди ми їдемо?

— А в тебе є машина, журналісте? — спитала Марина бадьоро. Вона вже видудлила більше половини другого коктейлю і помітно сп’яніла.— Підвези нас, журналісте! Ми тебе візьмемо з собою! Якщо ти не зануда!

— Я не набридаю людям, якщо за це не платять.

— Неправда, нам набридаєш,— заперечила Купер.

Вона подивилася на мене якось дивно, і я спіймав той її погляд, наче баскетбольний пас. Вона фіксувала мене, щоб пізніше розкласти по поличках, дізнатися мою схему, віднести до однієї з категорій і змусити потакати своїм спочатку маленьким, а потім усе більшим і більшим забаганкам. Вона б випотрошила мене, наче іграшку, щоб подивитися, з яких деталей мене зроблено. Її науковий інтерес передбачав вівісекцію залицяльників. Після п’ятнадцяти хвилин розмови я також бачив її: розумна, хитра, самовпевнена, скритна, жадібна, воліє транжирити чуже. У той же час легковажна, допитлива, екстраверт, прекрасний логік, проте більше довіряє інтуїції. Так само легко сходиться з людьми, як я, і так само легко з ними прощається.

— Візьмемо його? — спитала Марина.

— Мені все одно.— Купер подивилася на мене так, немов це була якась перевірка.— Тоді підвези нас, журналісте!

Я набивав собі ціну:

— А якщо у вас там нецікаво?

— Ну й сиди тут, раз тобі тут цікавіше! — кинула Соня глумливо.

Вони почали збиратися, вмовляти мене вочевидь ніхто не планував. Мене не цікавило, куди вони поїдуть. Мені просто не хотілося повертатися додому, якщо це все ще дім. Завжди приходить час, коли хтось ставить питання, а хтось мовчить у відповідь. І не лишалося більше сил перетворювати цей вечір на ще один бій, ще одну Піррову перемогу.

— Поїхали,— вирішив я з відчайдушністю полковника чорної хунти, який дає сигнал про початок військового перевороту.— Я візьму таксі.

— І пива візьми,— наказала Соня Купер.

Сідаючи в сірий «Ланос» поруч з надутим від внутрішнього лайна таксистом, який слухав радіо «Весті», я вимкнув телефон.

— Увімкніть «Кісс-ФМ», ми доплатимо! — весело звернулася до таксиста Соня Купер.

Це значить — я доплачу, мляво подумав я.

У той вечір я міг би спокійно пройти повз вітрину суші-бару і пірнути в розчахнутий метрополітен разом з іншим офісним людом.

Міг би опинитися вдома, і усього цього просто не було б.

2

За залізними дверима загавкав пес. Соня знову нетерпляче вдавила кнопку дзвінка, і гавкіт з дивною точністю повторився. Я не відразу збагнув, що це такий дзвінок, і ніякого собаки в квартирі немає. Можливо, така вигадка мала відлякувати крадіїв.

Якщо б я стояв трохи ближче, двері б луснули мене по голові — так різко вони розчахнулися. На порозі, посміхаючись, виник молодий кавказець атлетичної статури в шортах і червоній майці. Його волохатий торс прикрашав золотий ланцюжок. Легенько розцілувавшись із дівчатами, він міцно стиснув мою долоню і впустив нас у квартиру без будь-яких подальших питань, немов саме нас тут і чекали.

Я роздивився. Квартирка виявилась якщо й не з багатих, то вже точно не з бідних. Усе життя я мешкав у звичайних спальних норах. У нас з Мариною теж була така нора, що дісталася їй від покійного діда, і тепер ми постійно наводили там благоустрій, причому з великими нервовими і фінансовими витратами. Тут був інший рівень комфорту, «євроремонт», як казали на початку нульових: п’ять-шість просторих кімнат, блакитна ворсиста ковдра, що м’яко лоскотала п’яти, добротні меблі, приємний гармонійний інтер’єр. Речі були розкидані по кімнатах, видаючи трохи безладного хазяїна, але навіть цей гармидер виглядав якось симпатично.