Новини - Андрій Любомирович Войницький

З кімнати лунала голосна клубна музика, з кухні долітали перекрикування багатьох людей. Ми роззулися і пройшли до відмінно обставленої, на диво просторої кухні. Її середину займала мармурова стільниця, довга та звивиста, що перетворювалася на барну стійку з численними дизайнерськими хитрощами. Окремі частини її поверхні виявилися дзеркальними, що дуже пасувало до загального модерного дизайну. З усіх боків стільниці розсілися сім або вісім енергійних молодих людей: вони вовтузилися з бокалами, курили, сперечалися, наливали, чокалися і дуже голосно та майже одночасно розмовляли. Було міцно накурено, не рятувало навіть прочинене вікно.

На стільниці панував хаос з напівпорожніх пляшок шампанського і пива, тарілок із залишками чіпсів, бокалів, попільничок і закопченого водяного бульбулятора. Я відразу зрозумів, в яку компанію потрапив. У мене талант попадати в такі компанії. Нас зустріли дружелюбно. Викладаючи снаряди з пивом на стільницю, я тиснув руки всім цим дімам, ромам і славікам — їх виявилося сім хлопців і одна дівчина східного типу, молодесенька брюнетка. Її звали Оля. Наша поява наринула на товариство новою хвилею ейфорії та збудження, всі одночасно кричали: «О!», «Привіт!», «Сонька!», «Маринка!», і в цьому багатоголоссі було складно щось розібрати, когось запам’ятати і комусь особисто відповісти.

Тим часом Соня Купер обійняла худорлявого хлопця, що розкурював сигарету біля вікна у віддаленні від усіх, притулилася до нього, поцілувала взасос. Його тонкі та широкі долоні осіли на її апетитній попці. Кілька секунд я роздивлявся, як ці довгі пальці ковзають по її тілу, пливуть, як кача, по синій сукні, і в них зневажливо димить сигаретка. Потім я впіймав на собі його погляд і поспішив відвести очі. Він відірвався від Соні Купер, зробив два енергійні і одночасно якісь ліниві кроки до стільниці і простягнув мені ту саму руку, якою тільки-но мацав попку Соні Купер. І поки я відповідав на рукостискання, мені здалося, що я немовби також помацав цю свідкову попку через його долоню, яка ще зберігала тепло її дівочої сексуальності. Хоча задоволення, звичайно, ніякого.

— Саша,— відрекомендувався він.

Його рукостискання виявилося м’яким, але ця в’ялувата м’якість здавалася оманливою, наче насправді він міг стиснути мої п’ясти до перелому, але не бачив сенсу напружуватися. Він був дещо вищого за середній зросту, на вигляд трохи молодший за мене, років двадцяти трьох. Його зелені очі дивилися спокійно, з цікавістю, а в той же час уважно, немов фотографували новий туристичний маршрут для ілюстрованого журналу десь усередині черепної коробки. Його обличчя було приємним, симпатичним, у помітних дрібних веснянках навколо носа, що його тільки прикрашало, викликаючи якусь додаткову довіру. Він був рудим, проте не вогняно-рудим, а трохи рудуватим — і то, якщо придивитися. Волосся його було наїжачене, і ця лохматість йому пасувала і виглядала заздалегідь спланованою. У цілому він віддалено нагадував Електроніка — героя радянського дитячого фільму, що подорослішав, розчарувався в людях і зрозумів, що всесвітнє зло незнищенне, і якщо й треба з ним боротися, то точно не зопалу кидатися до бою, а видудливши попередньо парочку «мохіто».

Одягнений він був так, що я навіть позаздрив. Завжди мріяв одягатися так вишукано, але ж звідки на це гроші у звичайного регіонального журналіста? Добротні штанці по фігурі, італійські шкіряні черевики, гарна сорочка, чудовий вузенький ремінь, якась ексклюзивна східна висулька на шиї, мажорський годинник на шкіряному ремінчику,— і все це сиділо на ньому, наче влите, створюючи цілісний образ успішної молодої людини. Відразу складалося враження, що він тут проїздом, що тільки-но звідкілясь прибув і ось-ось знову кудись дремене.

Розмовляв він так, наче стискав вишневу кісточку між великим та вказівним пальцями, а потім стріляв нею в тебе з-за рогу. Початок його фрази ти завжди прогавлював, відчайдушно намагаючись ухопити численні змісти десь у середині монологу і не розуміючи, як йому вдається так швидко і невимушено котити розмову. Ці його слова-«кісточки» сипалися з такою легкістю, що ти впадав у миттєвий ступор, не знаючи, що й відповісти. При цьому нічого незрозумілого або надмірно складного він не говорив, його фрази були прості до примітивності, а разом з тим якісь вагомі та переконливі.

— Мені про тебе розповідали, друже,— посміхався він і тут же звертався до всього товариства: — Це ж Даня, відомий журналіст! Я читав твою статтю про курильні суміші — «Дозволити чи заборонити». Правильно поставлена проблема! Я особисто вважаю, що тут двох думок навіть бути не може! Треба обов’язково заборонити це китайське лайно, воно ж реально сушить мозок! Один мій знайомий вистрибнув із четвертого поверху під «Скаженим собакою». Пощастило, вгадав у замет, цілий місяць провалявся в лікарні, але все скінчилося благополучно. І всім немовби до дупи! Все місто в кіосках, а ніхто й не чешеться! Де влада? Де той мер?

— Усі в долі! — заявив хлоп у зеленій олімпійці, сьорбаючи пиво.

— Ти їх спеціально пробував перед тим, як писати? — торкнулася мого ліктя Марина.

— Я люблю натурпродукт.— Через її плече я розглядав бульбулятор.

— Наша людина! — хлопнув мене по плечу міцний бородач у чорній майці, схожий на вікінга. На щільні кульки його біцепсів колючими зміями наповзали татуювання. На шиї квітнув рунічний орнамент. Його скроні були виголені, а солом’яне волосся серфінгіста зібране на потилиці в маленький пучок. Звали його Нестор.

— Це ідея!

— Треба дунуть, Санчес!

Хлоп з родимкою на шиї і в картатій футболці із зображенням моряка Папая, що жере шпинат, розливав по стаканах принесене мною пиво. До нього зверталися «Рома». Підійшов Арман — той, що відчиняв нам двері, йому налили коньяку. Взагалі кожен тут пив своє — хто пиво, хто шампанське, хто коньяк, хто горілку, а Нестор, наприклад, дудлив текілу. Соня Купер віддала перевагу саморобному коктейлю — змішала