Новини - Андрій Любомирович Войницький

— Значить, є гроші! — прокричав оратор з надривом.— Є гроші! Але їх просто не хочуть нам віддавати! Тому я прошу вас, колеги, не згоджуйтесь за дві зарплати виходити!

З натовпу почулися безладні вигуки: «Ні!», «Не погодимося!»

— Поки ми всі свої гроші не отримаємо, будемо стояти тут! До нас ставляться, як до бидла! Так давайте покажемо, що ми люди! Давайте доб’ємося свого!

Знову вигуки: «Правильно!», «Давайте!», «Страйк!», з лівого краю натовпу зааплодували. Я обвів панорамою сцену, знімаючи всіх цих погано вдягнених, голодних, задавлених щоденною нудною працею, часто-густо вже п’яних людей, котрих першим ділом обманює будь-яка нова влада. Вони ненавиділи шахраїв, але завжди голосували саме за них.

На кузов «Газелі» видерся лідер руху «Армія спасіння народу», депутат з Києва і кандидат у президенти Олексій П., одягнений підкреслено непомітно, проте шалено дорого, що відразу кидалося в очі. Він був здоровий, бадьорий, підтягнутий, увесь його зовнішній вигляд, аж до маленької зморшки над презирливою губою, сигналізував про те, що він з іншого класу, з касти елоїв, яка не має з цими бідаками нічого спільного.

Натовп із повагою замовк. П. заговорив, і з кожним його словом у мені росла відраза цієї вистави, хоча говорив він наче й правильні речі.

— Звичайно! — кричав П. у мікрофон.— З маршруточниками їм легше домовитися! Ті несуть їм кожен свою копійку, тому що їх заставляють це робити! Їх просто доять! А ви! Ви ж зовсім інші! Ви нація! Ви справді цвіт усього транспортного крила нашої країни! (Хтось мляво спробував зааплодувати, але не був підтриманий і затнувся.) Тому мені дуже приємно, що сьогодні ви не мовчите! Що ви вийшли сюди, на цей майдан, не дивлячись на всі виверти і заборони влади! Тому що таке відбувається в кожному місті! Але там люди бояться! І сьогодні я зробив усе, щоб ваш біль відчув і побачив кожен громадянин України!

П. насправді зробив немало для піару страйку — наприклад, проплатив спільну прес-конференцію з громадськими активістами у нас в агенції. І, мабуть, відписуватися знову пошлють мене, думав я, доведеться висотувати якийсь інформаційний привід з його популістської балаканини. Після полум’яної проповіді П. нічого цікавого на сцені більше не відбувалося, і я відключив стрім.

Тим часом мою увагу привернув молодий хлопчина в добротній шкірянці з маленьким значком із серпом і молотом. Він роздавав водіям якісь листівки, я підійшов і теж узяв одну. На дешевому сірому папірці було грубо відбито «ДОЛГ», а трошки нижче видніло гасло: «Починай класову війну!» Далі бадьорим типографським водоспадом лилася донизу колонка аж надто радикальних закликів.

— Це ваш прапор на «Газелі»? — поцікавився я у хлопця.

Він одразу почав уважно мене розглядати.

— Ну,— неприязно відгукнувся він після паузи.

— А що то за партія така — «ДОЛГ»? Ніколи не чув...

— А ти взагалі багато чув?

Він раптом усміхнувся — широко і начебто дружньо, проте якось побіжно. Ледве з’явившись, його усмішка миттєво згасла, наче він просто посигналив нею з якоюсь функціональною метою — так водії фур підморгуванням фар попереджають один одного про пости ДАЇ. Тепер і я почав уважно його роздивлятися.

Вдягнений він був у все чорне. Ребристий череп вінчала спортивна в’язана шапочка. На перший погляд це був звичайний хлопець, десь мого віку, худорлявий, приємної, навіть гарної зовнішності. Він був еталоном тієї хлопчачої краси, яка буквально гіпнотизує дівчат середнього шкільного віку. Таке обличчя мало б належати якомусь співаку і з маркетинговою простодушністю посміхатися з дівочих щоденників. У відповідь на його усмішку вінця твоїх губ теж машинально рухалися, щоб також посміхнутися.

Але при більш пильному погляді його лице вже не було привабливим. У ньому раптом виявлялася якась невслідима на перший погляд червоточина. Павучі оченята, розташовані якось надто вже глибоко і близько одне до одного, виблискували неприємно і навіть злісно. І нічого доброго погляд цих оченят не віщував. Аж ось він знову посміхався, сходило сонце, і ти знову розмовляв з поп-зіркою, ідолом восьмикласниць. І оці його перевзування на ходу раз у раз збивали з пантелику, складалося враження, що він знає дещо таке, до чого ти ніколи не додумаєшся самостійно, і це таємне знання дарує йому суцільний контроль над ситуацією.

Я зробив до нього крок:

— А ти не розповіси про свою партію?

— Читай, там усе написано,— кивнув він на листівку в моїй руці.

Я почав злитися:

— Так навіщо ти тут стоїш? Агітуєш за партію, а що за партія і пояснити не можеш? За що ви боретесь?

Він, здається, теж розлютився, проте стримався і неохоче пояснив:

— За соціальну справедливість.

— Разом з П.? — хмикнув я.

— П.— буржуазія,— пояснив він.— А ми професійні революціонери. Нам не по дорозі, але зараз у нас тактичний альянс. І навіть не альянс, тому що він про нього нічого не знає, і ми теж. Ми тут через водіїв трамваїв.

Помовчали.

— Хочете будувати комунізм? — спитав я