Новини - Андрій Любомирович Войницький

— Ну... ближче до ранку ми натанцювалися, накупалися, наїлися шашлику і пішли на другий поверх, у кімнату Наташі...

— Хто «ми»?

Соня знову почала загинати пальчики:

— Я, Наташа Штос, Захарченко, цей Луговий, ще одна дівчина і приятель Лугового, не пам’ятаю, як звуть...

— Як звали дівчину?

— Здається, Яна... Я не пам’ятаю. Я познайомилася з нею на вечірці...

— Скільки вас було в кімнаті?

— Шість. Начебто шестеро...

— Шестеро молодих людей... Так-с... І що ви там робили?

— Слухали музику, дуріли... Спілкувалися... Я випила тоді трохи і можу чогось не згадати... До того ж, давно це було... А потім Наташа сказала, що у Захарченка і Лугового є героїн, і вона хоче його спробувати. Сказала, що дуже хоче уколотися, бо все вже пробувала, а ніколи ще не кололася героїном... А їй казали, що це нірвана, дуже великий кайф, і найкласніший прихід, коли колешся, і що вона не заспокоїться, поки сама не спробує... Я злякалася тоді дуже. Почала її відмовляти. Казала, що в неї дах поїхав, що колотися — вірна загибель, що вона може заразитися на СНІД, наводила різні аргументи, а вона відповідала, що це «байки для тупих»... Така в неї була улюблена приказка... Вона вважала, що всі ці історії про наркоманів, які кололися і деградували,— то «байки для тупих», а вона розумна, тому не підсяде, а просто спробує разок, і все...

— Згадайте, будь ласка, хто саме приніс героїн,— наполягав чорнявий.

Купер на секунду задумалася і рішуче випалила:

— Захарченко!

— У мене не було героїну! — образився Захарченко у клітці.— Його приніс твій друзяка Саша!

— Захарченко! — підвищив голос сивий.— Може, ви дозволите вже свідку дати свідчення? Ми вам тут часом не заважаємо? Чи будемо слухати тільки вас? Продовжуйте, Купер!

— Наташку було не переконати,— продовжила Соня після обережної паузи.— Я ж кажу, вона була легковажна, ніколи не думала про наслідки. Вона така була, безбаш... Ну — любила пробувати все нове... Вона думала, це така пригода, наче на Балі злітати... Та вона взагалі мене не чула! Взагалі! І вони там почали готуватися, принесли ці жахливі шприци... Захарченко почав усе налаштовувати, а Луговий йому допомагав...

Захарченко переминався з ноги на ногу в своїй клітці, наче йому вкрай потрібно справити нужду і він тримається з останніх сил.

— А ви що ж, відмовилися від героїну? — спитав сивий таким тоном, ніби мова йшла про морозиво.

Купер подивилася на суддю із жахом:

— Ви що, я з дитинства боюся уколів! І взагалі не вважаю, що треба вживати наркотики! А ви хіба так не вважаєте?

— Як звали приятеля Лугового? — відізвався чорнявий замість сивого, котрий навряд чи планував відповідати на риторичні питання.

— Я ж кажу, не пам’ятаю! — вигукнула Соня в запалі.— Може, Діма його звали! А може, Вітя! А може, дійсно, Саша! Ми паспорти одне одному не пред’являли!

— Що було далі?

— Захарченко все зробив, сказав Наташі, що сам зробить їй укол, тому що вона не мала досвіду в цих справах. Я не можу навіть дивитися на ці уколи! Страшно і бридко! Сказала їм, що викличу таксі і поїду додому, тому що мені з ними, наркетами, нецікаво! Помахала ручкою і пішла! Викликала таксі, вони сказали, що не поїдуть, тоді подзвонила знайомому, трохи ще посиділа у Наташі в барі, а потім за мною приїхала автівка. І все.

— Я не робив наркотик,— відгукнувся Захарченко безнадійно.

— Будь ласка, Захарченко, ставте ваші питання свідку,— дозволив сивий.

— Який вигляд мав хлопець, що був у кімнаті разом з нами? — спитав Захарченко.

Купер знову-таки дивилася на суддю, а не на підсудного:

— Начебто, худорлявий. Здається, світле волосся...

— Його звали Саша?

— Його могли звати хоч Гаврило! — роздратувалася Купер.— Ще раз кажу: я не пам’ятаю, як його звали!

— Ти його знаєш! — вигукнув Захарченко майже в істериці.

— Перестань мені «тикати», придурок! — огризнулася Купер, вперше кинувши на підсудного злостивий погляд.

Зал загудів.

— Так, заспокоїлись усі! — гаркнув чорнявий.

Усі затихли, як присоромлена школота.

— Продовжуйте, Захарченко,— запросив сивий, наче нічого й не було.

— Хто робив наркотик? — спитав підсудний пів-голосом.

Тут Соня не просто кинула на нього погляд, а повернула голову і подивилася на підсудного так, наче