Новини - Андрій Любомирович Войницький

— Ми хочемо поваги,— відповів він з глухим роздратуванням.— Щоб такі, як він, поважали таких, як ми. І таких, як вони,— він обернувся на замріяний натовп, схожий на приспану сопілкою факіра гримучу змію.— За часів Радянського Союзу ця повага була. А зараз її нема. Ми б хотіли її повернути.

— І як же ви це зробите?

Цього разу він не відповідав аж надто довго, не зводячи з мене очей, вивчаючи мене так безцеремонно, що це здавалося образливим. Я таки витримав його павучий погляд. Під кінець тієї візуальної дуелі (а це була саме вона) адреналінова хвиля мало не змусила мене інстинктивно відреагувати — як реагує звір, який відчув загрозу власному життю. Вдарити першим або втекти. Але морок зійшов, він знову усміхнувся і ліниво позіхнув, демонструючи хижацьку приязність.

— Ти, я бачу, цікавишся соціальними питаннями. Так приходь, поговоримо... Там, на листівці, є телефон...

І раптом він знову злісно блиснув оченятами-павучками і додав уже зовсім іншим тоном:

— Скоро буде війна. Жодна амеба не відсидиться в своїй норі. Вирішуй, на чиєму ти боці!

...Баран, думав я, відходячи. Фанатик. Гурток з п’яти придурків, один вечорами читає вголос Леніна-Сталіна чотирьом іншим. Сидять десь у завішаній червоними прапорами найманій квартирі, ненавидять багатіїв, мріють про революцію, планують розбійний напад на ювелірну крамницю... Такі хлопці періодично маячать на різних мітингах, потім кудись зникають... Тоталітарні партії в наш час, якщо не приходять до влади, то швидко згасають. Лідери продаються, особовий склад спивається, кидає справу, тікає в сім’ю, роботу чи кримінал. Тих фанатиків, що були в дев’ятнадцятому і двадцятому століттях, зараз немає. Ті були здатні готувати революцію десятиріччями.

Проте цей здивував мене тим, що чимось нагадував тих.

Слова «Скоро буде війна» я чомусь запам’ятав.

Адекватні оратори вичерпались, і на сцену, як це завжди буває, полізли міські божевільні. Першим з’явився неохайний чоловічок, вочевидь не при собі, і назвався нащадком гетьмана Скоропадського, але не уточнив, якого з них, хоча, здається, це несуттєво, бо всі вони там були родичі. Він дуже нудно розводив, описував своє генеалогічне дерево, вимагаючи якихось монархічних прав, і швидко всім набрид. На тридцятій хвилині в нього нарешті відібрали мікрофон і підняли на сцену бабцю — божу кульбабку у вишиванці, розписній траурній хустині і хутряній кацавейці. Тільки-но вхопивши мікрофон, вона одразу ж почала шалено читати погані повстанські вірші. Рими я не вловлював. Після цих двох сцена спустіла. Стало ясно, що в мітингу немає жодних перспектив.

Депутат П. з ескортом громадських активістів уже давно умчав, щоб через годину з’явитися у нас у «Башті», дати прес-конференцію та відпіаритися на місцевому страйку. Ввечері він ще раз промайне на двох місцевих телеканалах, відтворить свою народорятівну тираду і помчить до Києва, щоб більше ніколи не повертатися до нашого міста. Залишившись без поважного союзника, страйкарі безкінечно курили, утоптуючи сніжок біля «Газелі». Всі на щось чекали, можливо, на якогось нового депутата, який прийде і скаже, що робити. Нарешті на борт заліз ще хтось і оголосив, що з хвилини на хвилину має приїхати директор міськелектротрансу Потапов. Натовп огризнувся незрозумілими вигуками і загудів.

Я планував залишитися і послухати Потапова, але мені подзвонили і наказали швидко повертатися в редакцію. Дорогою я розмірковував, що нашим морлокам не вистачає ватажків, які б їх радикалізували. Хлоп з павучими очима наче й підходив на цю роль, проте сьогодні і в нього далі балачок з листівками справа не пішла.

Першою в редакційному офісі я зустрів Ганнусю, молоду журналістку.

— Тебе Віка шукала,— проінформувала вона з порогу.

— Навіщо?

— Сказала, щоб ти одразу до неї зайшов. Щось важливе.

Я скинув куртку, почав перебирати в пам’яті останні події... Чого це я знадобився начальству? Щось обіцяв і не зробив? Зробив щось, чого не обіцяв?

— І друг твій заходив! — жваво повідомила Ганнуся, не відриваючись від монітора.

— Який ще друг?

Тут вона відволіклася і кокетливо посміхнулася:

— Класний такий! Уматний! Дань, познайом...

— Як друга звуть?

— Та якби він сказав... А я засоромилася спитати...

— Запам’ятай, Ганнусю, раз і назавжди — справжній журналіст ніколи не соромиться спитати.

— Та ну тебе, зануда!

Який ще друг? Зроду-віку до мене на роботу друзі не приходили. Може, Скоба? Так він навіть не знає, де наш ньюзрум...

Бридко задеренчав робочий телефон. Я взяв слухавку.

— Данило, де тебе носить? Що з телефоном?

Розлючений голос Віки не обіцяв нічого доброго.

Особливо через те, що зараз я був «Данило». Коли все норм, я просто Даня, а коли чудово — навіть Данічка.