Новини - Андрій Любомирович Войницький

«У цій фантазії він їхав повз аптеку Тріфні і побачив колосальну вітрину: пляшки повільної смерті, банки повільної смерті, склянки і каністри, і бідони, і цистерни повільної смерті, мільйони пігулок і капсул, і доз повільної смерті, змішаних з „рапідами“ і барбітуратами, і психоделіками — і гігантська вивіска: „НИЗЬКІ-НИЗЬКІ ЦІНИ, НАЙНИЖЧІ ЦІНИ В МІСТІ“».

ї звали Соня Купер. Вона проходила у справі про вбивство Наталії Штос, двадцятирічної доньки Володимира Штоса — багатія, мецената, депутата Верховної Ради четвертого і п’ятого скликань, власника двох готелей «Premium Palace», мережі міні-маркетів «Бублік», банку «Володимир» і двадцяти восьми тисяч гектарів землі у Харківській, Київській і Чернігівській областях.

Деяким щастить, і їхні імена схожі на дверцята в потаємну кімнатку — так і кортить потягти за ручку, розчахнути, викрити приховані всередині таємнички. Суддя оголошував постанову: «Викликати свідка Купер!», а я фіксував у блокноті це пригодницьке прізвище, точно знаючи, що прийду й на наступне засідання — і не тільки тому, що це моя робота, а хоча б із цікавості, щоб поглянути, яка вона, свідок Купер, струнка чи повненька, брюнетка чи руда, симпатична чи не дуже...

Її чекали на двох засіданнях, вона не приходила. Суддів вибішувало плювацьке ставлення свідка до кримінальної справи, тим більше такої гучної, вони все частіше погрожували приводом, і хтось зі знайомих у залі, без сумніву, їй це передав.

Чергове слухання призначили на понеділок, ідеальний день для тужливих заходів. Із самого ранку на другий поверх набилося три десятки людей — свідки, родичі, журналісти. Брат Володимира Штоса, його племінник і найнятий сім’єю дуже дорогий адвокат Геннадій Семенович Туз. Добре вдягнені чоловіки тихцем перемовлялися між собою осторонь від простолюдинів, виділяючись тим зневажливим лоском, що характерний для людей зайнятих і заможних. Батька загиблої не було; можливо, не пускали справи, а скоріше просто не залишилось душевних сил, утративши єдину доньку, виносити ще й це позірне публічне судилище, яке, здавалося, ніколи не скінчиться.

Увесь цвіт харківської журналістики зібрався того ранку на другому поверсі Апеляційного суду: газетярі, регіональні собкори, телевізійники, все наше похмільне медійне воїнство, і натурально — я в його несвіжих прокурених лавах. Оператори розставляли чорні триноги відеокамер, що невловимо нагадували ворожі кулемети; молодесенькі журналістки, тільки-но випечені на філфаці, цвірінькали на лавках, бадьорі і веселі від зустрічі одна з одною, наче снігурі, що налетіли на хлібні крихти.

Тато підсудного, вдягнений у зимовий, не по погоді, ватник, дивився в мутне вікно таким страхітливим мертвим поглядом, немов побачив самого Ісуса Христа у внутрішньому дворику суду, а там усього-то диринчав автозак — той самий, що привіз із СІЗО його сина. Його обличчя було перекинуте в себе, і весь той момент, помножений на понеділкову тугу, викликав у мені лише сором за недолуге людство, яке побудувало суди і тюрми, вигадало прокурорів і адвокатів — і все це замість того, щоб кохатися, філософувати за келихом столітнього вина в басейні і проводити вікенди на сусідніх планетах, літаючи туди власними квантовими гелікоптерами... Унікальні години бабиного літа я розтринькував на суддівський коридор, людське горе і чекання біля зачинених дверей, оббитих чорним бюрократичним дерматином. Така робота.

І саме тоді за чужими спинами я вперше побачив її, і з першого погляду зрозумів, що це саме вона. Трималася подалі від усіх, ні на кого не дивилася і без кінця, без найменшої зупинки цвірінькала по мобільному. Гарненьке личико з дитячою гримаскою, оченята — широко розчахнуті, трохи налякані, наче готові чомусь раптом здивуватися. Тоненька, доглянута кицька... Вона тоді вперше з’явилася в суді, вдягнена в усе темне, шовкове, легесеньке: спідничка трошки вище колін, підбори і якась особлива жіноча косоворотка, вигадана в нетрищах європейських дизайнерських студій і скопійована пізніше тутешніми умільцями. Чорна спецуніформа гламурного космічного спецназу сиділа на ній ідеально. Її темне волосся було заплетене в жовті африканські кіски — не у товсті дреди, а в тоненькі. Вони гармоніювали з її вбранням гламурного soft-гота, рожевою оправою дизайнерських окулярів, які вона зняла й вертіла в маленькій долоньці, зі спідницею, що коштувала пів моєї місячної зарплатні, з отруйно-кривавими нігтями.

Я показав на неї Оксані з «1+1», яка щось жувала:

— Це Соня Купер?

— Схоже,— скривилась та і продовжила жувати. Їй було байдуже.

Раптом загавкав пес. У гулкому коридорі гавкіт здавався оглушливим. З-за рогу, тяжко дихаючи, випірнула сердита мишаста вівчарка на туго натягнутому повідку, за нею конвоїр, маленький, не за роками серйозний хлопчина в синьому службовому комбінезоні підрозділу «Грифон», і відразу почав вимагати:

— Відійдіть до ґрат!

Натовп заворушився. Вівчарка загавкала голосніше. Оператори метушилися, штовхаючись триногами. Минуло кілька тягучих хвилин, і двоє конвоїрів завели в зал підсудного Руслана Захарченка — хлопчину худого, стриженого, сутулого, в жмаканому спортивному костюмі, в цілому схожого на безбатченка, що втік з дитбудинку.

— Є? — спитала Оксана оператора Аркашу.

Той кивнув. Конвоїр із собакою зникли. Всі, крім операторів, потяглися в зал засідань (для цього провадження був призначений найпросторіший, дванадцятий) і почали розсідатися на дерев’яних лавах. Біля мене