Новини - Андрій Любомирович Войницький

— З осені позаминулого року.

— А точніше? Коли ви познайомилися?

— У жовтні.

— У жовтні якого року? Відповідайте розгорнуто, ведеться протокольний запис!

— У жовтні 200...

— За яких обставин ви познайомилися?

— Нас познайомив приятель,— відповіла вона повільно.— В нічному клубі... Здається, в «Вегасі»...

— Секретар, встигаєте? — суддя почекав, поки секретар побарабанив клавіатурою.— В яких стосунках ви були з померлою?

Купер почухала гостренький носик:

— Не скажу, щоб вона була мені близькою подругою... Ходили іноді по магазинах... Спілкувалися... Останнім часом зустрічалися, до речі, зрідка...

— Коли ви бачили Наталію Штос востаннє?

— У день її смерті.

Сивий ледь помітно кивнув, запрошуючи до більш відвертої розмови. Чорнявий тим часом набичився і дивився з-під лоба, як досвідчений майор міліції дивиться на людину, що каже «не знаю». Інші члени колегії були просто тлом, і нічим більше.

Купер трималася сполохано, але природно.

— Саме про цей день ми і попросимо вас розповісти,— проголосив сивий з великою серйозністю.— А зараз уважно погляньте на підсудного і скажіть, чи знайома вам ця людина?

— Так, я його знаю,— відповіла Купер, не дивлячись на Захарченка.

— Ви ж навіть не подивилися на нього! — вигукнув суддя.— Подивіться, будьте вже так ласкаві!

Соня Купер неохоче кинула на Захарченка такий погляд, немов жбурнула дріб’язок у його клітку. І нічого не сказала.

— Я ще раз питаю, вам знайома ця людина?

— Так, я його знаю!

— Чи є у вас до підсудного особиста неприязнь чи причини його обмовити?

— Ні, ваша честь.

— Як довго ви з ним знайомі?

— Я бачила його один раз у житті.

— Коли ви його бачили?

— В той же день, коли померла Наташа Штос.

Хворого вигляду чоловічок із колегії підпер кулаком неохайну голівку із сивим чубчиком, з якого сипалась лупа. Цей сумний чоловічок явно думав про щось своє і, можливо, жахливе. На його тлі сивий суддя виглядав таким собі бездоганно працюючим механізмом. Його надмірна стареча бадьорість поряд із такою засмученою людиною виглядала майже аморально.

— Згадайте цей день,— зажадав суддя.— Розкажіть нам про цей день у деталях. Яке це було число?

— Чотирнадцяте квітня.

— Ви запам’ятали?

— Так всі ж знають! — вигукнула Купер.— У газетах писали!

— Це правда, в газетах писали,— погодився суддя тихіше.— Розкажіть нам, свідок Купер, детально, що ви бачили чотирнадцятого квітня. Починаючи з моменту, коли ви домовилися зустрітися з потерпілою Штос Наталією Володимирівною.

Соня задумливо кивнула, знову з великою, як здавалось, цікавістю, огледіла суддівську колегію і почала свою оповідь:

— Ну ми домовилися не тоді, а раніше. Наташа подзвонила мені днів за два і запросила на вечірку. Її батьки відлітали за кордон, дім був вільний всі вихідні. Наташа забажала влаштувати вечірку з нагоди її повернення з Нью-Йорка. Вона до цього місяць жила в Нью-Йорку, вивчала мистецтво чи, може, ходила до театральної студії...

— Ви раніше бували в неї вдома?

— Ну, бувала, коли вона запрошувала...— промовила Соня обережно.

— І часто вона вас запрошувала?

— Ні. Всього декілька разів. Якось у неї був «дєвішнік»... Я ж кажу, що не була їй близькою подругою! Не входила, так сказати, в близьке оточення...

— Добре, що було далі?

— Я приїхала туди... ближче до вечора...

— Ви самі приїхали? — перебив чорнявий суддя.

— Підвіз знайомий, звати Артур,— відповіла Соня, повільно його розглядаючи.

— Вам відоме прізвище Артура?

Купер назвала, секретар записав.

— Коли я приїхала, то, пам’ятаю, дуже здивувалась, бо там було повно народу. Я думала, вона збере кілька подружок, вип’ємо вина, потеревенькаємо, потанцюємо, ну, ви ж знаєте...— Сивий з готовністю кивнув, немов і справді знав, як проходять «дєвішніки».— А зібралась мабуть сотня гостей, і я там узагалі нікого не знала!

— А ми свідків не можемо знайти! — вигукнув сивий у великому запалі.— Ніхто нічого не бачив! От народ!..