Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Я хотів їй усе написати. Але ти ж знаєш, як я люблю це робити. Я відкладав, поки не прийшов лист від тата, що…

— А на похороні? Ти мав сказати йому хоча б тоді.

— Не вийшло, Гано. Повір.

— Чому?

— Він поводився так, ніби маму довів я, а не він…

— Гонзо..!

Я сиджу ще якийсь час у відчиненій автівці, а потім вмикаю мотор і виїжджаю на головну трасу до Будєйовіце. Я знову прокручую в голові цю розмову й свою останню фразу: «Це за тебе ніхто не зробить, Гонзо, ти маєш сказати це татові сам». Я розмірковую про те, як не вибовкати все самій, і мені спадає на думку, як добре те, що я вже за кілька днів поїду. Як на перший раз, цього для мене було забагато.

Близько пів на одинадцяту я відчиняю квартиру й тихенько йду до своєї кімнати. Скрізь темно, тато вже спить. Перш аніж заснути, я прокручую в голові карусель, ніби за часів сільського свята. Кольори, голоси, обличчя. Гонза, Хозе, Оліна. Я думаю про пана Тушла, дев’яносторічного старого, як він писав ще багато років у маленькій панельній квартирці з видом на атомну електростанцію хроніку села, що вже багато років не існує. А ще я розумію, що сьогодні вперше в житті я почула, як Анна плаче.

Я повертаю вузькою непрямою дорогою довкола заплавлених озер. Жовтневий вітер жене асфальтом листя тополь і беріз. На лобовому склі з’являються перші патьоки від дощу. Я роблю ще один закрут і праворуч бачу луку з нескошеною пожовклою травою, галявину, самотню стодолу й ще одне озеро. Гальмую й в’їжджаю в село, на сидінні поруч лежить мініатюрний план, накреслений ручкою. Ліворуч — пожежна станція, як і має бути. Подвійні ворота, перед ними — бетонний майданчик, що заростає травою. Їду повільно, хати оточують дорогу парканами. Праворуч показується низька будівля. Стара бетонова штукатурка, вкрита пилом вітрина й алюмінієві скляні двері. Я виходжу з автівки, іде дощ, повіває холодний вітер, я піднімаю комір куртки, на голову натягнено бейсболку. Я роздивляюся малий сільський магазинчик, побудований, найімовірніше, у сімдесяті. Скляна вітрина повністю заліплена збляклими рекламними наліпками мінеральної води, морозива, кексів і горілки. Я зазираю досередини й трохи вагаюся. Чи означає Аннин хрестик саме цей жалюгідний сільський магазинчик продтоварів?

Я вдихаю й беруся за алюмінієву ручку дверей. Заходжу до приміщення, заставленого поличками, посередині — довгий двосторонній стелаж, навколо нього — вузький прохід, яким заледве можна пройти. Спереду — прилавок, за ним — полички з пляшками алкоголю й сигаретами. Відразу ж упізнаю той вольовий голос, який заповнює весь магазин. Продавчиня, що стоїть на переносній драбині й вирівнює товари на полицях, повернута до мене спиною, злиться на людей, що стоять відразу біля дверей. На висоті грудей — малий відкидний столик, прикріплений до стіни. На ньому стоять дві розпочаті пляшки пива, за які тримаються ті постаті в чоботях. На одній — подертий темно-синій плащ, на голові — берет, це чоловік із посивілим масним волоссям, стоїть спиною до входу. Навпроти нього — кістлява жінка в хустці, на ній розстебнутий ватник, під ним плетений светр, на худих руках, що показуються з рукавів, світяться сині вени. Я чую від них в’їдливий запах хліва. Двоє відповідають на моє привітання, але продавчиня в грубому светрі й червоній жилетці із жовтим рекламним написом на спині навіть не обертається.

— Я не буду вам щодня повторювати, що тут не пивниця. Просто заберіть це пиво й випийте його надворі.

— Там холодно, — зауважує гугнявим низьким голосом чоловік і сьорбає з коричневої пляшки.

— Мені все одно, випийте вдома, але ж не тут! — завершує дискусію пронизливий вереск.

Обидвоє й справді починають рухатися, беруть у руки пляшки і йдуть. Двері за ними зачиняються, і я знову чую той знайомий голос, тепер уже значно спокійніший.

— Візьміть, будь ласка, кошик, гаразд? Я скоро зачиняюся, працюємо до п’ятої.

Я слухняно беру пластиковий кошик для товарів. Продавчиня вже стоїть за прилавком, у руці тримає ручку, на мить відриває погляд від паперів, а потім знову щось пише. Вона мене не впізнала. Я дивлюся на неї, обличчя здається мені трохи повнуватим, волосся має світле мелірування, вона взагалі погладшала, але це вона, Оліна. Хмуриться над паперами, розкладеними на прилавку.

— Щодня їм про це товкмачу, — додає для пояснення, радше вже самій собі. — Приходять сюди просто зі свинарника й гадають, що їх тут хтось буде нюхати…

Щоб не стояти там отак по-дурному й мати трохи часу, я обходжу стелаж із товарами, кладу до кошика якесь печиво для тата й банку маринованих огірків. Підходжу до прилавку з іншого боку, для певності знімаю бейсболку й опускаю комір куртки. Вона зайнята паперами, рахує й бубонить під ніс цифри. Із колами під очима, ненафарбована, у рекламній жилетці якоїсь продуктової компанії, рукави светра натягнено на руки аж до пальців, бо в магазині досить холодно. Я стою просто біля неї, біля прилавка, і серце мені заледве не вистрибує.

— Я хотіла запитати, чи є у вас заварні тістечка.

— Їх привозять у четвер, — відповідає вона автоматично й раптом її рука з ручкою