Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

Зміряв мене поглядом.

— Дякую, я впораюсь.

— Як тобі з цим живеться, Хозе?

— Що?

— Я питаю, як тобі з цим живеться всі ці роки?

— Ти п’яна, чи що?

— Як тоді все було на хлумецькому роздоріжжі?

Він обертається і йде далі, я за ним.

— Хозе, ти такий бовдур…

Він зупиняється й вдає здивування. Ми стоїмо посеред площі.

— Не треба мені грати виставу, нас тут тільки двоє.

— Чого ти від мене хочеш?

— Ту аварію тоді вчинив ти, бо ти був за кермом. Поки не приїхала поліція, ви домовилися, що будете оповідати.

На його обличчі — глум.

— Ти тоді ридав перед Гонзою, наче баба. Що не знаєш, що тобі робити, що Анна вагітна, що вам усім це зіпсує життя…

Він похмуро дивиться назад на пивницю.

— Гей, про Анну не думай, я все одно довідалася б про це.

— Дудки б ти довідалася.

— Аж ні. І знаєш від кого? Від Гонзи.

Тепер уперше я відчуваю його невпевненість.

— Ти гадав, що він зникнув з лиця землі? Ти б цього хотів, так? Я їздила до нього тиждень тому, він живе на півночі Моравії. Не віриш? Можеш йому подзвонити, своєму найкращому другові, — я витягаю мобільний із кишені.

— Облиш мене…

— Гонза вважав вашу дружбу справою життя й смерті, він такий. Він пішов за тебе в тюрму, а ти змусив Анну зробити аборт, хоча це й було вельми ризиковано…

— Знаєш, чому? — я навіть відступаю на крок від його дошкульного погляду. — Бо вона навіть не знала, чи це моя дитина, чи Гонзова. Цим вона тобі не похвалилася, ні? То й перестань мене дратувати цими розмовами про те, який був ваш Гонза святий.

— Я знаю, що між ними щось було, але це було тоді, коли Анна з тобою розійшлася.

— Звісно, а коли Гонза з нею переспав і потім її кинув, як він робив із усіма, то вона прилізла назад, як і багато разів до цього.

— Гонза не був святим, але він був стіною. На відміну від тебе, нікчемо!

— Ти не знаєш, про що говориш…

— Гонза приїжджав до тебе після амністії? Ні? Тому що Анна написала йому до в’язниці, як ти його обдурив. Він уже давно знав, яка ти скотина. Ти не вартий був навіть того, щоб він приїхав натовкти тобі пику.

— Забирайся і їдь кудись до дупи, ти нікому тут не цікава.

Ми обоє важко дихаємо, повітря, ніби після перестрілки, коли ще відчувається запах пороху.

— Але ж ти зруйнував тоді життя трьох людей. Навіть чотирьох…

Він посміхається. Його обличчя знов набуває самовпевненості.

— І що ти з цим хочеш робити? Підеш донесеш на мене?

— Ні, — дивлюся йому просто у вічі й повільно виціджую слова, — мені на тебе насрати.

Він спльовує в калюжу.

— Навзаєм.

Хозе йде, руки в кишенях, я чую, що він насвистує. Я лише тепер відчуваю холод, стою на площі в самій сорочці, так, як за ним вибігла. Повертаюся назад до пивниці й звіддалік бачу у дверях дві постаті. Анна й Оліна. Стежили звідти. Боялися за мене. Раптом із мене ніби все спало. Пивниця стала лише трохи люднішою, ми допиваємо другу пляшку вина, господар милий, робить нам на замовлення бутерброди з тертим сиром. Зрештою переходимо до міцнішого. Я замовляю гіркий лікер на всіх, але тільки раз. Бо ми вже бережемо себе, і так знаємо, що ніч молода, що Маґда вже їде, щоб відвезти нас кудись, де вирує життя. Після десятої ми сідаємо до автівки й залишаємо заспане село нашого дитинства.

Маґда, заскочена нашими розмовами й сміхом, лише посміхається й веде в темряві, авто повільно їде районною дорогою, оточеною лісом і туманом. Оліна мене підмовляє, щоб я назавжди повернулася до Чехії, що ми будемо так гуляти щоп’ятниці.

— Ти ж говорила, що той твій молодик не проти кудись переїхати? Якийсь гуртожиток