Риб’яча кров - Іржі Гаїчек
— Я теж там була. Там усе заросло травою.
— Петр увесь час говорить, що купив би ту землю від електростанції назад і побудував би там хатинку. Залежить від того, чи будуть добудовувати ще два блоки, чи ні.
— Анна про минуле вже особливо не згадує, — кажу я.
— І правильно робить. Коли я дивлюся на бабусю й дідуся, які все ще переживають, бо в них забрали дім… Я вже тільки лякаюся, коли згадую, скільки їм тоді заплатили. Це було смішно. Із вашими було так само. Знаєш, скільки б ті хати коштували зараз?
— Вони навряд чи могли тоді захищатися. Тепер я це знаю.
— Зараз теж не набагато краще, — посміхається Оліна. — Вони й далі водять нас за ніс. Пам’ятаєш, як тоді, за комуністів, постійно повторювали, що ми маємо поступитися електростанції, бо з того будуть тільки вигоди, що в нас буде найдешевша енергія й так далі? Хочеш знати, скільки ми платимо сьогодні? У нас, мабуть, найдорожча електрика в республіці. Бо ми начебто найменш заселена область. Хай ідуть до дупи!
— Не нервуйся, — заспокоюю я, коли бачу, як вона розійшлася.
— Та мені до них немає діла, до всіх цих ідіотів, — махає вона рукою кудись за горизонт, — у мене двоє здорових дітей…
— І дах над головою, — додаю я.
— У кредит, — докидає вона, і ми сміємося.
Після восьмої Оліна пропонує мені ще почекати, бо Петр із Матиашем повернуться з Будєйовіце за годину. Але я вже хочу їхати, тож Оліна проводжає мене до автівки. Коли ми підходимо до магазину, вона знову дзвенить ключами, відчиняє і за мить повертається з повними руками. Подає мені чотири великі морозива, які вистуджують мені руки. Грошей не хоче.
— Вітання татові, з’їсте ввечері під телеком.
— Треба мені газувати, щоб вони не розтанули, — кажу я й відчиняю дверцята автівки.
— Гано, — Оліна стоїть навпроти мене й раптово виглядає страшенно нещасною, — я дечого тобі не сказала.
— Що таке?
— Наприкінці листопада я йду під ніж. Мені оперуватимуть підшлункову, у мене з нею проблеми вже багато років.
— Усе буде добре, — посміхаюся до неї.
— Дуже боюся, — вичавлює вона з себе й кидається мені на шию.
Ми довго стоїмо обійнявшись. Лише ми вдвох окрай села, навпроти пожежної станції. На сидінні автівки починають поволі танути чотири морозива.
У малому сільському закладі нічого особливо не змінилося. Старий пан Сладек уже не працює, йому вже майже вісімдесят, він лежить удома, у нього ревматизм. Але барна стійка та сама, на неї падає штукатурка. Подерті стільці теж здалися мені такими ж. Тільки на столах світяться нові зелені рекламні скатерки, які надав пивзавод.
Ми сидимо втрьох навколо столу, четвертий стілець порожній. Хозе, звісно, теж покликали, але він сидить біля бару із двома іншими чоловіками, а більше нікого немає. Він заледве відповів нам на привітання, коли ми увійшли. Я нікого з його столу не знаю. Я кричу до нього, де Швабал. Хозе мені кричить, що той виїхав із села дванадцять років тому.
— То ми так і кричатимемо одне одному? — запитую я наше жіноче товариство.
— Хозе завжди був дурнем, — каже Оліна.
— Дівчата, давайте не псувати собі вечір, — каже Анна.
Ми замовляємо на стіл пляшку вина, тут немає з чого особливо вибирати, але все ж краще, аніж те чорнило, яке ми в цій пивниці пили колись. Ми згадуємо, сміємося, часом перебиваємо одна одну. Я все ж відчуваю неспокій, і серце б’ється гучніше, коли бачу Хозе, який підводиться від столу й бере зі спинки стільця своє пальто. Він лише махає до нас на прощання і йде до виходу.
— Ти навіть по п’ятдесят із нами не вип’єш? — кричить йому Оліна.
— Я завтра встаю на ранкову, — чуємо ми у відповідь і бачимо лише його спину.
— То йди до дупи, — зітхає Оліна, — мені й так через підшлункову не можна міцного алкоголю.
Я встаю зі стільця, відчуваю руку Анни на своїй.
— Не бійся, — шепочу, — я хутко.
Поспішаю до дверей, вибігаю перед пивницю, переді мною висока постать, що йде площею до костелу. Почув мої кроки й обернувся.
— Що таке?
— Іду
