Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

Якусь мить так і зостається, вона видивляється на папери. Потім підводить очі. Ми дивимося одна на одну.

— Привіт, Олі, — вичавлюю з себе.

Вона обходить прилавок.

— Ходи сюди, — говорить і розкриває обійми.

Я вже не можу сказати й слова, клубок підступає до горла, притискаю її до себе, обіймаю, кудись зникають усі обіцянки, які повторювала собі чотири тижні тому в літаку, жодного плачу, жодних сентиментів. Лице занурено в Олінине волосся, що пахне сигаретним димом, я плачу, як мала дівчинка.

— Уже п’ята? — запитує охриплим голосом Оліна, коли ми рознімаємо обійми.

Очима, переповненими сліз, я шукаю стрілки годинника. Вона показує над холодильник із лимонадом і мінералкою, там на стіні висить червоний годинник із логотипом «Кока-коли». Вони показують рівно п’яту. Оліна йде до дверей, дзвенить в’язанкою ключів і зачиняє двері. Жодна з нас іще не оговталася. Оліна сякається в паперову хусточку, а я стою над своєю покупкою, що викладена на прилавок, і дістаю гаманець.

— Забудь про це. Бери й ходімо, — наказує Оліна.

Я лишаю автівку перед магазином, Оліна показує навпроти на гуртожиток, у якому живе її мама зі старими батьками. Ми проходимо далі на п’ятдесят метрів, де стоїть старий будиночок, із полущеною штукатуркою, але під новою стріхою. Я йду півкроку за Оліною, раптово усвідомлюючи, яка ж вона пречудова. Вона без вагань веде мене до себе додому. Ніби ми востаннє бачилися тиждень тому. Мене це знову вражає.

— Ми купили його сім років тому, — показує вона на будиночок. — Петр переробив електрику й воду, за рік, мабуть, будуть гроші на новий фасад, — обраховує Оліна.

Перед ворітьми я раптово спиняюся. Оліна вже стоїть за ними, тримаючись за ручку, і озирається на мене.

— Що сталося? Ти ж більше не плакатимеш, правда? Це вельми заразне…

Я витираю очі й слухняно хитаю головою, входжу за нею у двір. Оліна показує на дашок для автівки, якої немає.

— Петр із Матиашем поїхали в Будєйовіце на хокей. У них абонемент на вищу лігу. Постійно дуріють то з футболом, то з хокеєм. Знаєш, хлопцям треба гратися, а то вони роблять капості, — вона поглядає на мене й делікатно посміхається.

У них є Матиаш, якому невдовзі буде тринадцять, і десятилітня Олінка. Вона вдома робить домашні завдання, я розмовляю з нею, поки Оліна в кухні готує нам каву. Вона кличе нас до столу, батон на бутерброди уже порізаний, ми їй допомагаємо, а потім сидимо у вітальні, заставленій важкими темними меблями. Оліна розповідає, як вони живуть тут, у селі, а я про себе підраховую, скільки ж віталень за неповний місяць у Чехії я відвідала. І тут мені дають до рук альбом зі світлинами. Відпустка на Ліпні, перебудова дому, Петр і Матиаш на футболі. Із останніх світлин видно, що Петр також погладшав. Спереду лисіє, але за гривою на потилиці все ще доглядає.

— Іноді хочеться його вбити, — запросто коментує Оліна, коли мала йде до своєї кімнати. — Але тобі я, зрештою, не маю цього розповідати, правда ж?

Ми дивимося одна на одну. Я хочу сказати щось важливе, дорогою я це повторювала собі, виправляла порядок слів і таке інше, але Оліна все одно не дає мені сказати.

— Він займається дітьми, це так, і в домі робить багато роботи…

Оліна продовжує, я бачу, що вона міцно тримає дім. У момент, коли вона замовкає, я передаю вітання від Анни, віддаю диски з фільмами жахів і кажу їй про свою ідею зустрітися в пивниці «У Сладеків». Потім вона хоче покурити, ми стоїмо надворі, уже не йде дощ. Тепер вочевидь моя черга розповідати, бо Оліна про все розпитує.

— Ти одружена? — запитує вона, коли її сигарета вже майже викурена.

Я хитаю головою, що ні.

— У тебе з хлопцями не так, як у нашої Анни, часом?

Я виймаю з куртки гаманець і показую їй світлину з Фредеріком.

— Хто це? — перепитує вона.

— Той, із яким я зараз зв’язалася.

— Почекай, цій світлині років із двадцять, ні?

— Минулорічна.

— Скільки ж йому років, божечку?

— Двадцять дев’ять.

— Молоді сили? Але ж ти хитрунка, де його знайшла?..

Мала Олінка стежить за нами через вікно, як ми сміємося й вимахуємо руками, тільки, на щастя, не чує, що ми базікаємо про чоловіків.

— Знаєш, що Петр возить дітей туди, де була хата Гразділів? — каже Оліна й махає доньці, що ми вже йдемо всередину. — Він знає