Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Христина, її донька. Цього року їй виповнилося вісімнадцять. Вона живе вже зі своїм хлопцем.

— Це добре, — кажу я, — ми обоє не маємо дітей, тато переймається, хто ж успадкує його поле.

— А що тітки?

— Одна кілька років тому померла. Анєжка. Про це тато мені написав у Роттердам.

— Я б усе одно нікого з них не впізнав би, бачив їх тридцять років тому.

Уже справді холодно. Гонза складає речі у свій пікап, розгортає на сидіннях у кабіні спальник.

— Тож іще одна ночівля в готелі «Фольксваген», — жартує він. — Уранці я у автівці завжди прокидаюся близько шостої, бо в мене болить спина. Але відразу ж беруся працювати, потім приїдуть хлопці, і до обіду ми завершимо.

— Коли ти збудуєш свій дім? — запитую я. — Постійно будуєш іншим.

— Можливо, колись прийде й моя черга. Та я не скаржуся. Чотири роки я живу в Ґабіни. Вона відсудила після розлучення квартиру в Брунталі. Уперше за ці роки в мене є дім і постійна адреса.

Він іще стоїть зі мною біля автівки й позіхає. Я вже увімкнула мотор, і ліхтарі освітлюють бетоновий фундамент переді мною, але я все не можу наважитися зачинити дверцята й натиснути на газ.

— А як мотоцикли, вони тобі все ще подобаються? — запитую я.

— Довго в мене нічого не було, завжди було щось більш потрібне, куди витрачалися гроші, — його голос дещо ожив, — але навесні цього року я купив собі старий «Харлей». А Ґабіні —шкіряні штани й шолом, улітку ми поїхали до Польщі. Доїхали до самого моря, до Ґданська.

Я пристібаюсь, зачиняю дверцята й ще раз піднімаю руку на прощання.

— Зупинися на якійсь цілодобовій заправці на каву, сестро, щоб бути бадьорою за кермом, — чую ще я.

Дослухаюся до його поради й за півтори години зупиняюся на освітленій заправці. Сиджу за кавою з круасаном, нічна зміна за прилавком, дві жінки мого віку позіхають і позирають на годинник. Я теж дивлюся. Пів на першу. Переді мною на столі лежить аркуш із закресленими іменами. Поруч — ключі від автівки. Я згадую слова Гонзи просто перед тим як я поїхала. «То вітання татові», — промовив він. Більше нічого. «Але мені й цього досить, — кажу собі, — це принаймні щось, а щось — це більше, як ніщо». Дивлюся замислено й втомлено в чорну темряву надворі, перед очима в мене все ще Гонзове засмагле обличчя, мені добре. Від сусіднього столу на мене зиркає старший пан у бейсболці й чорній футболці, мабуть, водій вантажівки. Досередини входить молода пара, оплатити бензин і випити кави. Тож ми кілька хвилин сидимо там у теплі під штучним світлом лампочок всі разом, чужі люди, які подорожують.

Вранці ми з татом зустрічаємося у дверях ванної. Я позіхаю, у мене заспані очі, потягуюся, від автівки я вся, ніби поламана.

— Треба було поспати, — каже тато, — булочку до сніданку я намащу собі сам.

— Добре. Проте мені подобається їсти разом.

За вікном іде дощ, кава пахне, ми сидимо за столом, і я обережно починаю розповідати про Гонзу. Намагаюся говорити без надміру емоцій, щоб не відлякати тата. Він усе вислухав мовчки, ствердно хитав головою.

— Гонза був дуже радий, тату, що я приїхала, щоб потурбуватися про тебе. Він запитував, як пройшла операція, і як ти, він хотів би тебе побачити. Зрештою він запропонував, що навесні приїде, ми змогли б знову всі разом побачитися.

Недовірливий погляд, я нічого іншого й не чекала, але це моя вистава, вона мені подобається.

— Наприклад, на Великдень, казав він.

Я бачу, як йому важко не думати про те, що він щойно почув. За його лобом це все перемелюється, він нервово жує булочку з маслом і джемом.

— Тату, Гонза — хороший хлопець. Він має добру роботу, працює, як віл…

«Не тиснути, — кажу собі, — до весни в нього ще є багато часу в усьому розібратися». Після сніданку він тренується ходити по квартирі, щодня обережно ускладнюючи завдання. Удень, коли перестає дощ, ми йдемо надвір. Він згадує, що я скоро поїду. Останній тиждень. На голову мені падає листя з дерев, лавочка й пісочниця з гіркою на дитячому майданчику притрушені жовтим листям.

— Я хотів тобі ще дещо сказати, поки ти не поїхала, — каже він, ми стоїмо серед панельок, тримаючись під руку. — Я не хотів писати про це в листі. Ти пам’ятаєш стару Махову?

— Звісно. Я навіть бачила її за воротами, коли їздила покласти мамі квіти на могилу.

— Так, одного разу вона вхопила мене за рукав просто на цвинтарі. Це було вже року з півтора тому. Добігала через площу з палицею вже ледь-ледь… Я зараз у цьому ненабагато кращий.