Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
О, то вона тут недавно? А як же їй подобається нове місто? І чи має вже знайомих?
Рая ні нового міста ще не знала, ні знайомих не мала.
— І знайомих не маєте? — удав здивування Перемітько. — Як же це ви? Така гарна дівчина...
Рая страшенно почервоніла, зашарілась по всьому обличчі, аж сльози їй на очі виступили. А Перемітько невгавав:
— Тоді дозвольте мені буки вашим першим у цьому місті кавалером і запросити вас... ну, хоч би до палацу культури... Ви були там? Ні? О! Там дуже цікаво! Це справжній палац! Тільки радянська влада могла? подарувати робітництву такий палац. Бетон і скло. Скло водоспадами ллється На кілька поверхів, творячи наскрізну прозору фасаду... Так підемо туди? Га?
Рая, далі червоніючи, зиркнула вперше на нього, і в тому „зиркові Перемітько побачив радість від того його запрошення. Та замість сподіваної згоди, Перемітько почув від неї „зовсім дитячий" (як він пізніше це інтерпретував) відгук:
— Я не знаю...
— Як не знаєте? А хто ж за вас може знати?
— Не знаю... Може, іншим разом...
Казала це і вже вся палахкотіла, як пожежа. В оченятах знов заблищали сльози. Тож Перемітькові було ясно, що це вона тільки з несміливосте йому „напіввідмовила", а взагалі була виразна надія на успіх. Тепер він підвівся, щоб іти. Став перед нею стрункий, елеґантно-напружений , чорновусий, гарний. Подав руку — і свідомо затримав Раїну в своїй долоні. Ніжну, трепетну ручку. Вона ж бо вже вся аж трепетала від „свого успіху": такий кавалер нею зацікавився!
Рая провела його до виходу, відсунула засувок на дверях і, відчинивши їх, впустила в прохолоду закритих сінець тепло й сяйво дня.
Але не встиг Перемітько ще раз, уже нашвидку, потиснути дівчині руку, щоб виходити, як на ґанку з'явився кучерявий, чорно-смаглявий парубок років 19-20, у робітничій кепці, недбало примощеній на чорній кучмі волосся. Вони мало не наскочили один на одного. Перемітько якось інстинктивно став збоку, щоб того парубка пропустити, і спіймав якийсь трохи чи не ворожий на собі його погляд.
— „Чи не один з кавалерів? — подумав прикро. — Невже збрехала, що нікого не має?"
Подумав також, що для нього була б образа таких „конкурентів" мати. Якийсь босяк з Амура!
Не втерпів, щоб не оглянутись уже з вулиці ще раз. Але це дало ще більшу прикрість: „чорний" також дивився йому вслід, і це його оглядання побачив. Було гидко й досадно на самого себе. Але потім, ідучи вже до трамваю, відмахнувся від цього: може ж, то й не кавалер... Дуже бо виразно на його, Перемітькову, користь поводилася дівчина, а це головне. Ні, таки він переможе! Мусить перемогти, якщо хоче наступати"...
І раптом його спинила гостра думка: а як же Любина?
Відповіді на це питання не було, але воно стримало його тріюмфальний біг, і він пішов далі уже млявою ходою. Любина була б йому більше до пари. І щиро його любить... Любина — така добра, гарна й розумна дівчина... Але... але ж він нічого ще їй про свою любов не сказав... він ще вільний! Та й з цією ще тільки знайомиться... Може, ще нічого й не вийде, — тоді й до Любини можна буде повернутися. Тільки ж як тоді влаштувати відносини з Мітяєвим?
...Це роздвоєння мучило його ввесь тиждень. А як на-ступного „вихідного дня" він ішов знов до Мітяєвих, у нього було таке почуття, немов якась безодня проти його волі тягне його в чорну глибінь. У темряві тієї згубної глибочіні мріли сріблясті оченята Раї Мітяївни, вабили згубно. Але... чи йому так уже хотілося кидатися на ту принаду? Невідомо ж іще, як поставиться до нього сам Мітяєв! Може, зробить із цього тільки офіційну візиту, холодне прийняття! Але йшов, не міг уже не йти... Ішов цим разом уже ввечері, для більшої певности, що застане Мітяєва дома.
Коли Перемітько подзвонив, йому відчинив уже сам Сисой Мітяєв.
— Знаю, що були вже в мене, — мовив приязно, потиснувши гостеві руку: — читав вашу записку.
У півосвітлених сінцях блиснув його золотий зуб щось таке, як усмішка в нього, бо він насправді дуже рідко сміявся. Повів, шкандибаючи, гостя до тієї світлиці, де Перемітько вже був, як приходив перший раз. Але цим разом у світлиці був ще третій, і Перемітько зразу ж його впізнав: той „чорний", що на нього він нахопився був на ґанку. Сидів почіпки біля табуретки, зазираючи в розібраний радіоприймач. Присвічував електричним ліхтариком, хоч у хаті було досить видно від великої кулі-шапчука з-під стелі, що розливав ніжне, м'яке, як обкутане бавовною світло. Мабуть, йолу треба було розглядати деталі.
.__Знайомтеся! — сказав Сисой. — Це мій брат Маркел.
__О, так це брат! — чомусь полегшено подумав Перемітько. . . ,
„Чорний" подав гостеві руку, не підвівшися и не глянувши на нього, подав так, щоб той подержав тільки зап'ясток, бо долоня й пальці були в нього брудні. І в цьому його русі була чи то вайлувата незграбність, чи то невихованість. А, може, то була й ворожість, бо він якось прикро насовивсь. У всякому разі Перемітькові він показався неприємним „типом". Старший брат супроти нього був просто джентльмен!
— Завзятий радіоаматор, — кивнув у його бік Сисой, з вибачливим — як показалось Перемітькові — тоном у голосі за братову неввічливість. — За тим радіо світу не бачить... Сідайте, будь ласка!
А як Перемітько сів на вказаного йому стільця, Сисой, сівши й собі, говорив далі.
— Радіоаматор і, так би мовити, взагалі винахідник. От коли ми жили в Харкові, — тут його золотий зуб знов натякнув на усміх, — так він в'инайшов електричний напис... світляний напис на входових дверях. Коли натиснути ґудзик дзвінка, а в хаті хтось є, то з'являєтьсяз напис „Будь ласка!"
