Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— Хто ж це порядкує? — подумав Перемітько. — Чи, може, він оженився вже?

І чоловічий інстинкт наче підсмикнув його вгору —- підготував до зустрічі з жінкою. А руки мимоволі поправили кашкет. Перемітько зійшов на низький ґанок і подзвонив. Тихо. Подзвонив удруге.

За дверима зашаруділа чиясь хода, потім цокнув якийсь там засувок, і одна дверина відчинилась. У сінцях стояла... молода дівчина. Не така, як він сподівався... Трохи начебто не до пари Сисоєві. У всій тендітній постаті цього дівчати, в тоненькій шийці й ніжному личку було щось від маленького курчатка... рябенького. Саме так: рябенького. Бо напру-жено-уважний прихідько спостеріг обабіч перенісся ніжне ластовиннячко. А очі швидше сріблясті, ніж блакитні, бровенята — дві м'якенькі пір'їнки. І тії брови-пір'їнки здивовано скинулись, як їх носійка уздріла чужого — не свого. Чужого, але, безперечно, цікавого — молодого, стрункого, в рівно випрасуваних штанях і легкім піджаку, в інженерському кашкеті; чорні жучки англійських вусиків підкреслювали вроду його обличчя. Навіть легка рожевість виступила на ніжній шкірі її щічок. її майже дитячі губи нешвидко розтулились, відкривши рівні білі зубки, як вона сказала, що її брата нема дома.

Отже, це була сестра Мітяєва! І то вона могла в цій хаті „господарювати"! Перемітько спостеріг тепер навіть щось спільне в очах із братом. Тільки в очах та ще, може, в „білявості" обох, але не більше: молода дівоча врода сестри не могла йти ні в яке порівняння з огрядністю багато старшого брата. Свіжа, щойно розквітла квітка і перестиглий жовтяк-гарбуз. Перемітько подумав, що ця дівчина могла б йому навіть уподобатись... Уподобатись? А чому б і ні? І в голові цього двадцятивосьмирічного парубка миттю наклюнулась думка використати нововідкритий факт для свого „наступу"

— здобути прихильність цієї дівчини. Він бо знав побутовий „закон": здобути прихильність жінки в домі — значить, здо»-бути дім.

З такою „задньою думкою" Перемітько попросив дозволу зайти до хати, щоб написати Мітяєву записку.

— Будь ласка, — сказала дівчина і стала набік, пропускаючи гостя повз себе в хату.

Вона говорила досить правильною українською мовою,

— не так, як Сисой.

У сінцях Перемітько потиснув дівчині руку.

— Будьмо знайомі! — сказав. — Я шкільний товариш вашого брата, теж працюю в заводі Петровського...

В хаті, як і можна було сподіватись, аж лисніла не так, може, охайність, як свіжість нового мешкання.

Новий поміст ще душив свіжою (жовтою) фарбою, на якій, здавалось, не було ще й найменшої дряпинки І його, той поміст, перехрещували новенькі „доріжки". На тих „доріжках" лежали ясні світляні мережива, просвічувані крізь ґардини. Взагалі в світлиці було повно радісного літньою сонця, і світляні „зайчики" золотіли навіть на стінах, обклеєних ясно-сірими смугнастими шпалерами. З світлиці були двері на веранду, вони стояли навстяж, і там видно було приємний холодок під аеленим запиналом плюща та кручених паничів.

— Чи дозволите біля оцього столика?— спитався Перемітько, показавши поглядом на круглий стіл, що стояв посеред світлиці.

— Будь ласка...

Перемітько сів на стільця край того столу, вийняв з нагрудної кишеньки олівця, а з бічної — записника, видер звідти аркушик і написав:

— „Був у Вас і, на жаль, не застав Вас дома. Прийду іншим разом. Привіт! Перемітько."

Коли він писав, у хаті було зовсім тихо. Тільки десь на шибці, за Гардиною дзизкала з сліпою упертістю велика, не хатня муха, — билася розпачливо, не розуміючи прозорої перешкоди на шляху ЇЇ летіння в широкий простір. Але ця мушина трагедія присутнім у світлиці людям не здавалася трагедією, — навпаки, її дзизкання підкреслювало тишу й затишок світлиці. Ще більше підкреслював цей ідилічний спокій великий на стіні годинник, розмірено цокаючи й похитуючи вагалом.

„Цоки-цок... цоки-цок!" — годинник нагадував, що час навіть у такій тиші не стоїть — іде. І він, годинник би то, казав Перемітькові, що той, написавши свою коротеньку записочку, мав би підвестися з стільця і йти собі геть, не бути нахабою.

Але Перемітько вирішив „бути нахабою" і не поспішав іти. Підвів очі на дівчину: вона стояла з виразом чекання на обличчі. У руках м'яла попередничок, не прибираючи, куди їх, тії руки, дівати (а попередничок, свідчив ще й про те, що несподіваний „гість" відірвав її вад якогось діла).

— А ви ж чому не сідаєте? — спитав її Перемітько. — Мені аж ніяково: я сиджу, а господиня стоїть.

І вперше посміхнувся, посміхнувся з наміром цією усмішкою дівчині вподобатись. Свідомо також „згустив" свій басок, як говорив це. Дівчина швиденько сіла на той стілець, що був найближче. Навіть незручно, бачилося, сіла. Але посоромилась „поправитись" — зручніше сісти. І ніяк не відгукнулась на отой півжартівливий Перемітьків тон. А в сріблястих оченятах швидше був переляк, аніж відгук на його усміх.

Отже, з дівчини була досить таки несмілива господиня. Перемітько узяв це на рахунок своєї „сили" — чарівливости і зробив з цього висновок, що він зможе легко здобути серце цього таки гарненького дівчати. Намагаючись не випустити її впіймані перелякані оченята з свого погляду, він підсунув красовитим рухом записку до дівчини.

— Будьте ласкаві передати оце братові!

Дівчина взяла для чогось записку в руку, повертіла її в повітрі, можливо, прочитала підпис, що, видимо, нічого їй не сказав, і знов поклала на скатертину, що нею був стіл засланий. Виявилась небалакучою.

Як її звуть? Раїса.

— Раїса? — підхопив Перемітько. — Рая? Дуже гарне ймення. Від нього так легко творити пестливі форми: „Раєчка", „Раюся", „Раюсенька"... Особливо, як говорити по-українському. В українській мові багато таких форм... (Нишком подумав: „Цікаво, як вона ставиться до української мови?"). — Як вас називають у родині?

Виявилося, що особливо ніжно в родині її нікому називати: живе з братами після закінчення середньої школи. У неї є мати, але живе не тут. А українську мову вона знає з