Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Перемітько взяв Любину під руку, стиснув також її зап'ясток. Відчув, як дівчина стенулась усім1 тілом від цього дотику, а потім віддано притиснулась до його ліктя, інтимно притулилась.
Перемітько теж перейнявся цим настроєм. „Вона мене любить", подумав*. — Може, вже тепер сказати? Сказати все.
А вголос промовив:
— Чудова ніч! Правда?
І з досадою подумав: „Фу, ти чорт! Як я безглуздо починаю!"
— Чудова, — відгукнулась потиху Любина. — Тихо Так... гарно...
—- Такої ночі приємно бути вдвох, — мовив далі Перемітько. — Отак би й не розходитися всю ніч...
— Із ким? — підвела Любина очі й глянула знизу вгору (була нижча за нього), піймала його погляд, скористувавшися слабким світлом ліхтарика над числом того домика, що повз нього вони проходили, — залила відерцем солодкого щастя всю його істоту.
— Із дівчиною, звичайно.
— З якою дівчиною?
їхня давня звичка розмовляти жартом не дозволяла їм перейти на поважний тон. Перемітько силкувався подолати цю перешкоду, але марно.
— Ну, хоч би з такою, як... ви...
— А яка ж я? — Чорнява...
Він злостився на самого себе, відчуваючи, що говорить і далі жартомі, але позбутися цього тону ніяк не міг.
— ...Чорнява... Очі — як дві грудочки антрациту... Дугасті брови... Струнка й гарна... особливо в червоній сукні...
— А чи така дівчина, як ви оце описали, може вам подобатись?
— „Та ми й далі жартуємо!" — кипів Перемітько.
— Га? — допоминалась Любина.
Але вони вийшли вже на сошу, до автобусної зупинки, і, на нещастя, до зупинки якраз зближався жовтий, як кана-рик, автобус, несучи на чолі вогняні очі.
— Чому ж ви не відповідаєте? Чи подобається вам така дівчина, як я?
Та Перемітькові ніяк уже було відповідати: це міг бути останній автобус, — отже, він повинен був їхати. І він похопився потиснути дівчині обидві руки, майже обійняв її, прощаючись.
Автобус спинився під світляним парасолем самотнього в цьому місці ліхтаря, чекаючи на пасажирів. Перемітько вскочив у відчинені двері.
Коли автобус рушив, він, оглянувшись, побачив самотню під світляним парасолем постать, що стояла край соші і дивилася вслід автобусові, що віддалявся від неї. Постать закоханої туги.
Проблема, що її поставив своїм; запрошенням Мітяєв, свердельцем увірчувалася Перемітькові в мозок: іти — не йти, іти — не йти... Чи, може, й геть з цього міста змандрувати? Але куди й як? Треба ж формально звільнитися, щоб одержати відповідні документи! А це ж може Мітяєва насторожити, знов викликати в нього трохи, очевидячки, призабуте почуття ворожости...
Іти чи не йти? Намагався покищо не попадатись Мітяєву на очі, свідомо не заходив до головної контори без неминучої потреби. Аж Любина Загребельна звернула на це увагу.
— Ви так рідко до нас тепер заходите, — глянула йому допитливо в вічі, як він якось мусив був на хвилину туди заскочити. І в тоні її голосу можна було спіймати ще й тривогу, чи не її він, часом, обминає.
Підкреслено-щирим потиском руки й поглядом похопився її заспокоїти.
Іти чи не йти? Нарешті вирішив таки піти. Піти — й приятелюванням спаралізувати будь-яку можливість ворожих дій з боку Мітяєва. Краще наступати, як відступати! Безперечно, краще! У цім: приятелюванні буде його рятунок! Та й відносини ж у новому суспільстві складалися, либонь, так, щоб забувати, а не роз'ятрювати прикрощі колишнього.
І от одного „вихідного дня" він поніс оте рішуче „йти" на Чечелівку, в новий виселок, де жив Мітяєв. Поїхав із своєї „Соборної гори" трамваєм, що йшов Пушкінським проспектом*.
Виселок ім. Леніна збудувала нова влада, щоб показати, що вона дбає про робітників, про їхній добробут. Виселок, з його картато-розплянованими вулицями, скидався на велику шахівницю, і малі, одноповерхові будиночки теж були такі, як шахи, і їх, здавалось, теж можна було пересувати по тій шахівниці. Будиночки чепурні й білі, білими картками дахівки повкривані, аж сміялися проти чистого неба. А від вулиць їх відгороджували біленькі невисокі штахетики, за тими штахетиками не при одному будиночку рябіли й різнокольорові гурточки квітів: чорнобривці, айстри, красоля тощо. Руїни й страхіття громадянської війни відійшли й звідси далеко вже... Вулиці були замощені свіжим, новонаколо-тим, ще неошліфованим на гострих зламах камінням. З-поміж того каміння подекуди вилазили кущики якоїсь там степової трави, бо виселок побудовано на свіжому чорноземі правою берега, і його, того чорнозему, родючість ще, бачилось, ладна була скинути з себе це кам'яне насильство над нею — мостинець. На незамощених іще стежках понад домиками густою повстю слався спориш, крізь штахети стриміли стрілки пирію, а подекуди яскріли й ніжно-блакитні квіти-очі петрового батога, біліли ріденькі зірочки степової ромашки, наївні степові квіти! Вони ще думали зберегтися в цьому загарбницькому засягу кам'яного міста... У всякому разі ще тішили око хоч би й такому відвідувачеві виселка, як Перемітько.
Взагалі тут, нагорі, виразно відчувався ще подих степового простору. Враження простору збільшувало ще й те, що з цієї гори було видно далеку смугу Дніпра, повінь мерехтливого скла, що відсвічув;ало всю красу тихого літнього дня, яскріло під сонцем; було видно далечінь низького лівого берега, з фабричними димарями Амура й Нижньодніпровського, що здавалися здаля повтикуваними поміж нижчими будівлями сірниками. Серпанок далечіні наче висів на тих димариках, морщачись маленькими смужками диму, що йшов із них.
В одному з чепурненьких нових будиночків цього виселку жив Мітяєв, Сисой Мітяєв, як згадав аж тепер його ім'я Перемітько. Мавши точну адресу, Перемітько досить скоро знайшов той будиночок. З цікавістю обкинув поглядом усе „господарство": такі ж біленькі, як і біля інших будиночків, штахети, а за ними
