Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Перемітько похопився підвестися господині назустріч і щиро потиснув їй руку.
— Та чого ж ви сидите потемки? — звернулась вона до чоловіка. — Я скажу Любині, щоб винесла світло.
І пішла назад до хати.
— Але не забувайте, Миколо Лавроновичу, того, що зробило й наше покоління під час останньої революції, — мовив Перемітько. — Ми ж створили були навіть українську державу. І хоч вона не встояла, але ще й досі дещо залишилося від неї — школи, театри, взагалі українізація...
Старий махнув зневажливо рукою.
— Ет, які це школи! В них же й аакону Божого не вчать. А що по-українському вчаться тепер і жиденята, так Україні від того ніякісінької користи. Ото тільки, що автокефальна церква ще є...
З хати вийшла Любина з засвіченим гасником у руках. У червоній повнорукавій сукні, вибраній ради вечора (знала, що їй, чорнявій, личить червоне), струнка й висока, з пишною чорною косою, вона помазалась Перемітькові просто чарівною. Ішла східцями вниз, дивлячись під ноги, щоб не спотикнутись, і тримаючи високо в руці гасник „Чудо". Як символічна постать євангельської діви з світильником.
— Чому ж ти, татку, не сказав, що Павло Пертович прийшов? — загомоніла, зблизившись до батька й гостя. — Ох, непоправний наш татко!..
Поставила гасника на столик. Привіталась. Сіла на лавку поряд із батьком проти Перемітька. Очі їй блищали від світла, дугасті брови невідбивно чарували. Знати було, що вона гостеві рада якнайдужче, рада, що він прийшов, як при-обіцяв був. Поправила машинально сукню на грудях, торкнулась рукою до коси, щось там теж, либонь, поправляючи, — а закоханий погляд усе на ньому, на цьому красневі-інженерові...
— А ми тут з Миколою Лавроновичем сперечаємось про їхні й наші здобутки, — сказав Перемітько, продовжуючи перервану її приходом розмову, — здобутки їхнього й нашого покоління. Микола Лавронович каже, що вони краще працювали...
— Краще — не краще, —озвався Загребельний, — а якби не наша робота, то й ви б нічого не зробили.
— Цього не можна заперечувати. Історичні заслуги вашого покоління безсумнівні. Але ваша робота була переважно культурницька, а ми вперше висунули на передній плян політичну справу.
— Ти, татку, й інші такі, як ти, — докинула від себе й Любина, з явним заміром підтримати Перемітька, — ще й тепер дуже однобокі. Ви майже нічим, крім автокефальної церкви, не цікавитесь.
— Бо й нічим більше цікавитись...
І Загребельний перейшов на свою улюблену тему — церковну. Розповів про найновішу подію — як на Амурі, просто в церкві побилися попи — „слов'янський" з „українським", побилися за чергу, коли котрий мав правити в церкві. Тепер мають перегородити ту церкву на дві половини, щоб можна було одночасно правити тому й тому. Сказав також, що незабаром1 до Січеслава й Мануйлівки має прибути митрополит Василь Липківський, і йому самому, як голові мануйлівської церковної ради, буде багато діла...
Мати покликала Любину до хати, вона швиденько побігла й винесла шумливий самовар, що світив у темряві вінчиком вогню внизу. Перемітько кинувся був їй допомагати.але незручно було: ніяк було передати гарячий самовар, несучи, із рук п пуки. Любина поставила самовар на столик. Стара Загребельніа винесла на таці склянки, цукор та вергуни і заходилась наливати чай. Дочка їй допомагала.
— О, я ваші вергуни знаю, — хвалив Перемітько: — нарікати ніколи не доводиться, ви їх умієте пекти.
— Та як є з чого...
— Взагалі жити вже можна, — казав Перемітько далі. — НЕП-а дала розвиток, торгуємо з іншими драїнами, зокрема з Західньою Европою. Якби більшовики й спочатку були такі, то, може, й громадянська війна не була б така жорстока.
Правда, у нас ще національне питання ускладнило події. Але вони й у цьому питанні пішли на поступки... І хто-зна, чи не вийде й Україна таким робом на рівну дорогу...
Довго так гомоніли. По-сімейному, ідилічно. Довкола було вже зовсім тихо. Тільки зрідка погукували десь паротяги та глухо дуднів найближчий до Воронцівки завод. Угорі вже світило зорями нічне небо, але зоряні блимки не досягали до землі: на землі все було залите темрявою, подвір'я Загребельних — також. Тільки там, де сиділи Загребельні з своїм гостем, було ясно від гасника, оточеного німбомі з нічних метеликів. Комарі теж давалися в; знаки, дзизкали й шпигали як не в вухо, так у щоку. Один раз у це спокійне освітлення звідкілясь із темряви, як метеор із міжзоряного простору, з загрозливим гудом1 улетів жук, упав на столик, а потім став; незграбно повертатись, нахмурений, суворий, роззираючись у чужому світі...
Старий Загребельний мовчки, між слуханням розмови, згорнув його долонею додолу.
„Ідилія" була така, що аж не вірилось, що тільки декілька років тому тут, на Амурі й Воронцівці, гасав із своїми бандами „батько Махно", а пізніше лютувала більшовицька „чрезвичайка", розстрілюючи переважно місцевих „українців", мануйлівських селян та робітників.
Ця ідилія ще збільшилась, як Любина винесла гітару і заграла-забумкала, приспівуючи „В чарах кохання моє дівування". Перемітько теж грав і співав, і Любина незабаром передала гітару йому. Він заграв „Взяв би я бандуру", і його приємний басок, з нахилом шиї, як у молодою бичка, загув у нічній тиші.
Стара Загребельна сиділа, підперши щоку рукою, і тільки час від часу зідхала: згадувала, мабуть, „літа молодії", так, як утій пісні співають — „Із-за гори кам'яної голуби літають". Старий Загребельний теж примовк, уже навіть нишком куняючи.
Було вже пізно, коли Перемітько згадав, що треба йти додому. Йому не хотілося кидати приязної атмосфери цієї родини, що в ній він, справді, почував себе, як дома. Але треба було йти...
Любина сказала, що проведе його до автобуса.
— Бо ви ж, мабуть, боїтеся йти поночі, — посміхнулась.
Вийшли за ворота, у згуслу темряву тихої вулички. Але з цієї вулички було видно у дальшій
