Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Братів обох не було дома, і тому Перемітько особливо легко почував себе з дівчиною. Виразно виявлена в її оченятах і всій поведінці радість з приводу його приходу причепила до пліч йому крила. Він не сідав зовсім, як увійшов до хати, а ходив, заклавши руки в кишені, оглядав її. На стінах були фотографії, і він узяв був їх розглядати. Але одна з них ніби в: серце його шпигнула: на ній був Сисой у групі черво-ноґвардійців, на шапках — червоні стрічки... Найгірше, що він у першу мить навіть запитав був уголос:
— Хто це? А!...
І відскочив, як від чорта. Рая була глянула на нього здивовано, але він миттю відновив рівновагу, перевів погляд на інший портоет — на збільшений портрет якоїсь міщанського типу жінки: довгобраза, закопилена губа, зневажливий погляд і якісь рисочки в очах, що нагадували... Маркела.
Це був портрет Раїної матері. Отже, портрет можливої тещі! Теж не можна сказати, щоб це відкриття дуже його втішило...
Перед виходом з хати Рая позачиняла вікна, перевірила, чи все в хаті гаразд. Робила все так, наче була не молода дівчина, а досвідчена господиня, і це Перемітько з приємністю відзначив.
Коли вийшли з хати, сонце сховалося за обрій, і видна за виселком далечінь посіріла, посмутніла.
До палацу їм треба було йти вниз, де було вже більше вечірніх тіней, а біля входу до палацу (це було видно й здаля) вже яскріло електричне світло.
Рая була в піднесеному настрої, схвильовано-щаслива. Тим то вона часом не до ладу своєму вродливому кавалерові відповідала. І це його страшенно тішило. Це ж уже була майже певна його перемога! А ця перемога мала ж для нього бути похованням; назавжди й його покищо тільки прихованого злочину". Крім того, це буде ще й забезпечення його дальшої кар'єри. Бо ж його шуряк-директор, напевно, подбає про поліпшення його становища в заводі, а він би не відмовився, наприклад, від посади начальника цеху. Фу ти! Ну, ти! йому було весело на душі.
Фронтон палацу, справді, хлюпнув на них кількаповерховим водоспадом скла, осяяним уже зсередини .електрикою, сяйвом1, що творило святковий, відпочинковий настрій. Публіки теж було вже немало, молоді переважно. Гомін, сміх. І наша пара пірнула в це хвилясте людське гульбище.
У вестибюлі Перемітько й Рая прочитали велику, намальовану від руки афішу, а е тій афіші оповіщали про виступ у малій залі, на третьому поверсі українських письменників; що приїхали з столиці — Харкова. Поряд була й друга афіша, про бандуристів. Потім пішли крученими сходами нагору, а ті сходи ніби висіли в повітрі, бо навколо їх теж було скло. Тим то завжди було видно, хто ними йде — згори чи нагору. Гляне Перемітько— аж прямо на нього летить згори... Маркел. Нахопившись так несподівано на сестру й чомусь нелюбого йому Перемітька, побачивши їх упарі, він аж очі витріщив. Але не спинився, нічого не сказав.
його покликала Рая:
— Марочку!
Він спинився, дивлячися знизу вгору.
— Це Павло Петрович, — сказала Рая, збентежившись.
— Ти, мабуть, не пізнав?
Маркел махнув з досадою рукою, мовляв, „ет, відчепись!" і побіг далі.
— Він тут щось робить з „комсомольцями", -— пояснила Рая здогадно його присутність у палаці.
— Але навіть „здоров" не сказав! —не втерпів Перемітько. — Справді, він у вас якийсь...
У нього було таке почуття, немов він торкнувся до чогось гидкого — до жаби абощо. Але все таки чому він до нього, той Маркел, так? Він же з ним нічого на пеню не мав і не має! Хотів був запитати в сестри, чи, часом, не спеціяль-но до нього' Маркел так ставиться, але стримався — не запитав. Бо тоді б могло виникнути й питання, чому^він до нього вороже ставиться. Чи не тому, що він колишній „петлюрівець"? А це ж було те, що його він так боявся ворушити!
Дівчині, очевидячки, було прикро за брата, але вона не примогла щось на його виправдання сказати. Скинула тільки очима на Перемітька, і в тих очах він прочитав: „Брат поганий, але я... вже люблю тебе"...
О, вона вже, здається, його любить! До чорта тоді усяких братів!
І Перемітько перевів мову на інше — на приїзд письменників. Спитався, чи Рая все розумітиме, бо вони ж по-українському читатимуть. Рая аж почервоніла. Звичайно! Вона ж уже казала йому, що вчилася в Харкові, а там1 викладали й українську мову. І Сосюру раз бачила. Гарний такий, чорнявий...
У залі вже були люди, сиділи купками на похиленій до сцени мережі стільців. Сцена була ще порожня, тільки хтось там з організаторів чи клюбних службовців застеляв стіл, потім поставив квіти, карафку з водою.
Перем'ітько з Раєю сіли ближче до сцени, щоб краще було чути й видно.
По якомусь часі люди стали швидко надходити, і незабаром усі місця були позаймані. Незвично залунала в цій залі українська мова — знак, що її заповнили люди з Мануйлівки, Діївки, Мандриківки. Місцеві робітники мало говорили по-українському, і в палаці звичайно переважали такі, як Маркел Мітяєв, що здебільшого ставились до української мови, як до мови „когутів", тобто селян, зневажливо.
Та от сцену краще освітлено, і з-за лаштунків почали швидко, один за одним, виходити письменники-гості. Посідали рядочком? за довгим, поставленим упоперек сцени столом, за червоним обов'язково. Як бояри на традиційному селянському весіллі.
Серед публіки зашепотіли. — „Ото Хвильовий". — „Де?" — „З правого боку. Отой буйно-кучерявий, з чорними бровами"... „А ото Остап Вишня... лисий, з відстовбурченими вухами"... — „А хто отой, що біля Вишні... блідолиций?" — „То Юрій Яновський, автор „Майстра корабля". — „А біля нього хто? Чорнявий... з гладенькопричееаним волоссям, начесаним на лоба?" — „То Володимир Сосюра"...
Коли від того столу підвівся один і вийшов на край сцени, до катедри, публіка засичала: „Чш-ш... Тихо там!" У залі пролетіла тиша.
