Гра в бісер - Герман Гессе

І сивий чоловік нарешті гляне вгору,

І пізня мудрість випаде в кристал

Усе життя омріяного твору.

І розчерком пера, натхненно, в один мент,

Науки всіх віків збагнувши за два тижні,

Напише перший твір доскіпливий студент,

Де будуть відкриття й прозріння дивовижні.

І хлопчик, що сидить і бульбашки пуска, —

Так тішиться дитя, так дме у соломинку! —

І кожна з них летить, прекрасна і легка,

Хоч, може, їй летіть всього яку хвилинку.

Але і той старий, і хлопчик, і студент —

Всі троє творять з однієї піни

Ніщо, дрібничку, мрію, сентимент, —

Однак і в ній, хоч на єдиний мент,

А вічне світло спалахне і згине.

ПРОЧИТАВШИ «SUMMA CONTRA GENTILES»[57]

Здається нам, що всетаки раніше

Життя було і краще, і чесніше.

Не знав ще розум з правдою розлуки,

Була ще мудрість посестра науки,

Душа людська була іще невтомна,

Як ми про це читаємо в Платона.

Ох, і щоразу, як вступали ми

В духовний храм Аквінського Фоми,

Беззастережно вірили йому

І скрізь ми правду бачили саму.

Тодішні люди і тодішні долі

Ввижались нам в якомусь ореолі,

І все було прекрасне, повноцінне,

І все складалось в бездоганне ціле.

Натомість ми, пізніші покоління,

Нікчемна парость доброго коріння,

Метаємось, б’ємо крильми по стелях.

І хто ми є? Блукальці у пустелях.

Що знали ми, крім сумнівів і муки?

Але колись, можливо, наші внуки

І ці терзання наші, й наші долі

Побачать теж в якомусь ореолі.

Можливо, й ми їм будем саме тими —

Просвітленими, мудрими, святими,

Бо вже вони почують тільки міфи,

Глухе відлуння нашої доби,

Про наше перетліле лихо

Й пригаслий попіл боротьби.

І той їм стане світочем життя ще,

Кого терзали сумніви найтяжче.

Хто шлях шукав крізь відчай і знемогу,

Покаже їм до істини дорогу.

І, може, в цьому й суть одвічна руху,

Глибин його потужна течія:

Живе в нас дух, безсмертний геній духу.

Він переможе, а не ти чи я.

ЩАБЛІ

Як в’яне цвіт, і молодість минає,

І губить сонце промені останні,

І мить за миттю вічність поглинає

Так все минає, навіть неминуче! —

І сталість є лиш в цьому проминанні.

Чи ти людина в світі, чи трава ти, —

Не можеш сам себе перетривати.

Це вища мудрість, і тому нещадна.

І в кожну мить, що має вже промчати,

Готовий будь навіки до прощання,

Щоб стрепенуться й наново почати.

Хай кличе нас дорога невідома,

Хай не спиняють радощі й осмути,

Бо, якщо десь відчуєм, що ми дома,

Як тільки звикнем, — можна і заснути.

Тож переходьмо простори і межі,

Ніде не зупинившись на порозі,

Бо обрій моря тільки в безбережжі,

Бо обрій духу тільки у дорозі.

А може, й смерть, ота межа остання, —

Новий щабель нового існування,

А може, й він несе яку загадку, —

Ну що ж, прощайся і почни спочатку!

ГРА В БІСЕР

Ми чуєм звуки музики нетлінні

Світів людських і далей незбагненних.

На свято чисте ми скликаєм тіні

Святих часів, часів благословенних.

І таємниця формул тих магічних

Чарує душі, мерехтить у слові

І вічний світ у втіленнях невічних

Перекладає в символи чудові.

Вони бринять так ніжно і мінливо,

Звертають нас до істини обличчям.

І з цього кола випасти можливо

Лише у центр найглибших втаємничень.

ТРИ ЖИТТЄПИСИ

ЗАКЛИНАЧ ДОЩУ

Було це не одне тисячоліття тому, коли на світі панували жінки: на чолі роду й родини стояли матері, яких слухались і вшановували, а поява на світ дівчинки була багато бажаніша, ніж народження хлопчика.

В одному селі жила прамати роду, сторічна або й ще старіша жінка, яку всі боялися й поважали, мов королеву, хоч вона, скільки пам’ятали люди, хіба що тільки, бувало, ворухне пальцем чи скаже слово. День у день сиділа вона біля порога своєї хижі, оточена ріднею, що слугувала їй, і жінки з села приходили, щоб виявити їй свою пошану, розповісти про свої турботи, показати дітей та попросити для них благословення; приходили й вагітні, щоб вона торкнулася їхнього живота й дала ім’я сподіваній дитині. Прамати часом клала руку їм на живіт, а часом лише кивала чи хитала головою або й зовсім не рухалась. Вона рідко щось казала, тільки існувала в селищі, була присутня: сиділа й володарювала, сиділа й рівно тримала стару голову з жовтавосизими тонкими пасмами волосся навколо пергаментного обличчя, з гострозорими, як у орла, очима, сиділа й приймала шану та подарунки, вислухувала прохання, новини, розповіді, скарги, сиділа і була всім відома як мати сімох дочок і як баба та прабаба багатьох онуків та правнуків, сиділа і зберігала в поораних глибокими зморшками рисах та за потемнілим чолом мудрість, перекази, права, звичаї і гідність селища.

Був весняний вечір. Небо затяглося хмарами, тому швидко почало смеркати. Перед глиняною хижею праматері сиділа не вона сама, а її дочка, майже така ж сива й велична, та й, власне, не набагато молодша. Вона відпочивала, сидячи на пласкому кам’яному порозі, прикритому шкурою, бо було холодно, а далі півколом попримощувалися на піску чи в траві кілька дітлахів та кілька жінок з немовлятами; вони сходилися сюди щовечора, якщо не йшов дощ і не було морозу, бо хотіли послухати, як дочка праматері розповідає історії або наспівує примовки. Раніше їх розповідала й наспівувала сама прамати, але тепер вона вже стала надто стара й маломовна, тому на її місці сиділа й оповідала дочка, і так само як вона перейняла від матері всі історії і примовки, так вона перейняла від неї і голос, поставу, спокійну гідність у поведінці, рухах і мові. Молодші слухачі знали дочку багато краще за її матір і вже майже не пам’ятали, що колись на цьому місці сиділа інша жінка й розповідала історії та перекази роду. З її уст лився вечорами потік мудрості, під її сивим волоссям були сховані скарби роду, за її поораним тонкими зморшками старим чолом жили пам’ять і дух селища. Коли хтось набирався розуму і знав примовки чи перекази, то все від неї. Крім неї та праматері, в роду був ще тільки один мудрець, але він уникав людей, був якийсь загадковий, мовчазний і вмів викликати дощ чи годину.

Серед слухачів сидів також хлопчик, що звався Кнехтом, тобто Служником, а біля нього — маленька