Гра в бісер - Герман Гессе

Перебирає бісер на долоні.

А навкруги — руйновище країни,

Повзучий плющ повився на руїни,

Гуде бджола. І над добром і злом

Лунає лиш приглушений псалом.

І той, що був колись такий славетний,

Ніким не перевершений гравець

В грі символів, мандрівник і митець,

Мав розум вільний, гордий і шляхетний, —

Старий, самітний, головою срібен,

Тепер він став нікому не потрібен.

Юнак до нього труд свій не приносить,

Магістр його на диспут не запросить.

Минуло все. Нікого вже немає.

Ні тих духовно вишуканих кіл,

Ні храмів тих, ні касталійських шкіл,

Нема вже їх… Старий відпочиває

Серед руїн. Над ним пливуть хмаринки.

В його руках барвисті намистинки.

Вони — як ієрогліфи печалі,

Що так колись багато означали!

Життя урвало ниточку хистку.

Тепер це тільки скельця кольорові,

Синенькі, білі, жовті, пурпурові,

Вони тихенько котяться крізь пальці

Старечих рук і губляться в піску…

ДО ОДНІЄЇ ТОККАТИ БАХА

Правічна тиша і правічний сон…

І враз крізь пітьму, як сліпучий зонд,

Пробився промінь. Пронизав безмежність.

Із хаосу вихоплює світи.

І розтинає прірву чорноти

На день і ніч, життя і протилежність.

Вдихає душу божому рабу,

Снагою зел запліднює природу,

Бажанням дії, боротьби і плоду.

Вливає небо в чашу голубу.

І творить світ живий і неповторний,

І славить все той промінь животворний.

А потім він у безмір лине знову,

Шукаючи свою першооснову,

Крізь ті світи, які він сам створив, —

Молінням рук, простягнутих угору,

Любов’ю, гнівом, обрисом собору, —

Це боротьба, це щастя, це порив!

СОН

Гостюючи колись в монастирі,

Я, коли всі були вже на відправі,

Зайшов до книгосховища. Старі,

Грубезні книги в шкіряній оправі

Стояли там рядами при стіні.

Ну, що ж, ченці — то здавна люди книжні.

Але у вічі кинулись мені

Тих фоліантів назви дивовижні.

Я взяв один, — і що читаю там?

«Останній крок до квадратури кола».[55]

О, думав я, в цій книжці мисль не квола!

Або таке: «Як скуштував Адам

Ще й з древа іншого[56]…» Але з якого, боже?

Із дерева життя?! То він безсмертний, може?

Ну, думав я, це ангелпокровитель

Заніс мене у цю святу обитель!

Вечірній промінь втомленого сонця

Упав на книги з косого віконця.

Дивлюсь: одна із райдужним обрізом

Вся аж дзвенить тривожним вокалізом.

Беру, читаю напис той: «Наука

Про відповідність кольору і звука».

Я відчиняю книги ті, як брами,

І цілий світ співає кольорами!

І так мене ця вразила ідея,

Що я почав здогадуватись, де я.

Бо, що за том я тут не вибираю,

Все свідчить: я — у книгозбірні Раю!

Тут відповідь на всі мої питання,

Тут всі плоди із дерева пізнання,

І всі мистецтва, і науки точні,

Усіх досліджень дані остаточні.

І, що не книга, — з гарних палітурок.

Світився напис, наче порятунок.

І кожне слово з крони до коріння

Було — як біла блискавка прозріння

Для тих, кому відкрилась вища суть.

Я книгу взяв тремтячими руками.

В ній сторінки аж сяяли рядками.

І, сам себе не знавши до пуття,

Мікрочастинка в космосі ніяка,

Я осягнув той вищий сенс буття,

Що десь лежить у сфері зодіака.

Побачив раптом, наче з висоти,

Скарбів духовних розсипи всесвітні,

Прадавніх знань незлежані пласти,

Нових гіпотез паростки тендітні,

Нектар ілюзій, досвіду полин,

Гіркі плоди марнот і шанолюбства.

Я подолав за декілька хвилин

Тернистий шлях здороженого людства.

Це був такий натхненний марафон!

В очах мигтіли числа й силуети,

Калейдоскопи символів і форм,

Емблем і формул дивні менуети.

Все оживало в образах письма,

Питало шлях і стежечку зміїсту —

У невтолимих пошуках ума

Нової форми і нового змісту.

І от коли, засліплений тим всім,

Я очі звів перепочити трохи,

І тих книжок беззвучний клавесин

Мені лунав, — почув я тихі кроки.

Тут ще хтось був. З ченців хіба котрий.

І я подумав: певно, архіварій.

Він щось робив, і в паузі тривалій

Дивився я: що ж робить той старий?

Він брав побожно кожний фоліант,

Читав книжок позолотілі спинки,

Тих дивних назв сліпучі золотинки,

А потім їх, як свічку, задував

Безкровним ротом. І стирав їх пальцем,

Ті назви плоду з гілочки добра.

І зовсім інші, інші! — архіварій цей

Писав єдиним розчерком пера.

Ну, думав я, яка робота ловка!

Дмухне старий — немає заголовка.

Так він ходив, і назви ті підмінював.

І тихий острах серце мені стис.

І був зловісно вище розуміння

Його роботи потаємний смисл.

Збентежений і збитий з пантелику,

Я взявся знов за книгу ту велику.

Але чомусь, зненацька потьмянівши,

Ті літери не сяяли мені вже.

І кожне слово з крони до коріння

Було — як сіре, знічене створіння.

Воно двоїлось, блякло, розсипалось,

Зникало десь у плетиві оман,

Немов під ним сторінка розступалась,

І западали літери в туман…

В цю мить десь тихо брязнули ключі.

Відчув я руку в себе на плечі.

Це був старий. Півкроку, може, тільки

Тепер було між мною і між ним.

Підвівся я. Мороз пройшов по тілу,

Немов війнуло вітром крижаним.

Він взяв мій том, і мало я не скрикнув:

Він назву стер і з цього манускрипта.

Німі слова пручалися, як міми,

Летіло все в стрімкому монтажі —

Невічних істин вічні видозміни,

Старих пустель новітні міражі.

Він їх стирав, писав і знову нищив.

Я не питав у нього ні про що.

А потім він забрав перо і книжку

І, слова не промовивши, пішов.

СЛУЖІННЯ

Колись були володарі побожні,

Котрі в полях освячували плуг,

Високу віру і високий дух

В людській душі підтримати спроможні,

Що знали мову сонця і грози,

Що їх законам був за оборонця

Той, що тримав над світом терези

Життя і смерті, місяця і сонця.

Але урвався той священний ряд.

Лишився рід людський напризволяще,

В марноті днів згубивши все найкраще,

Без вівтарів, і святощів, і свят.

Та не урвалась пам’ять про ті дні,

І ми повинні крізь марноти світу

Нести високу святість заповіту,

Навіки в притчі втілену й пісні.

Колись, можливо, зміняться часи,

По самі вінця темрявою повні, —

Почує сонце наші голоси,

Ми принесем дари йому жертовні.

МИЛЬНІ БУЛЬБАШКИ

О, скільки треба