Гра в бісер - Герман Гессе

Озеро, що живилося водою з льодовиків і навіть у найгарячіші дні було приступне тільки для дуже загартованих купальників, зустріло його крижаним холодом. Він був готовий до того, що доведеться добре змерзнути, але не до такої лютої холоднечі, яка миттю охопила його всього, немов полум’я, і, обпікши шкіру, почала швидко проникати в тіло. Він квапливо виринув на поверхню й відчув, як на нього налягає дика, ворожа крижана стихія. Він бачив, як далеко встиг відплисти Тіто, і все ще вірив, що змагається за зменшення відстані між ними, за мету їхньої плавби, за повагу й дружбу, за душу хлопця, а насправді він уже змагався зі смертю, яка викликала його на двобій і взяла в нещадні обійми. Він щосили боровся з нею, аж поки перестало битися серце.

Хлопець кілька разів озирався назад і за другим чи третім разом задоволено побачив, що Магістр також скочив у воду. Та ось він озирнувся знов і вже не помітив його. Він занепокоївся, почав шукати його очима й кликати, потім чимдуж поплив назад йому на допомогу. Але Магістра ніде не було. Хлопець, плаваючи й пірнаючи, шукав його доти, доки сам не знесилів від лютого холоду. Ледве тримаючись на ногах, задихаючись, він нарешті вийшов на берег, побачив там купальний халат Магістра, підняв його й машинально почав розтирати ним заклякле тіло, аж поки нагрівся. Наче приглушений, він сів на осонні і втупив очі у водяне плесо. Холодне зеленкуватосинє озеро здавалося йому тепер дивовижно порожнім, чужим і зловісним. Кволість і млість потроху минали, він дедалі чіткіше усвідомлював, яке страшне лихо щойно скоїлось, і його огортало почуття безпорадності й глибокого смутку.

«Яке горе! — думав він нажахано. — Це через мене він загинув!» Аж тепер, коли не було вже перед ким показувати свою гордість і не було вже кому опиратися, хлопець збагнув своїм зболілим, переляканим серцем, як він устиг полюбити цю людину. І коли він сидів отак, усвідомлюючи, що хоч би які він шукав виправдання, все ж таки вина за Магістрову смерть лежить на ньому, серце його затремтіло в приголомшливому передчутті, що ця вина змінить його самого і його життя, що вона зажадає від нього чогось більшого, ніж він сам сподівався від себе.

ВЛАСНІ ТВОРИ ЙОЗЕФА КНЕХТА ВІРШІ ШКОЛЯРА І СТУДЕНТА

СКАРГА

Нам буття не судилось. Ми — тільки потік.

Ми всі форми наповнюєм радо собою:

Форму ночі і дня, русла років і рік,

Піднебіння печери і тишу собору.

І нема нам спочинку, нема вороття,

Ми в дорозі, ми гості, — ні поля, ні плуга.

Нас жене по світах вічна спрага буття,

У завершеність форми не втілена туга.

Ми не знаємо, хто ми. Ми — сни у віках.

Мов крізь пальці, проходим крізь час і природу.

Ми лиш глина покірна у бога в руках,

Котру ліплять, але не випалюють зроду.

Зупинитися! Бути! Зажевріть теплом!

Ось до чого ми прагнем у вічній тривозі.

Але прагнення ці — лиш міраж, лиш фантом,

Що ніколи не стане спочинком в дорозі.

ПОСТУПКА

У непохитних душі не прозріли,

Дратують їх шукання наші ревні.

Що світ плаский, — у цьому вони певні,

А третій вимір — це вже підозріло.

Бо й справді, як жилося б нам печально

Яку мороку мали б не одну,

Якби цей світ, крім вимірів звичайних,

Та мав ще й третій вимір — глибину.

То, щоб стояти твердо на землі,

Скасуєм третій вимір взагалі!

Бо сумніватись в істинах неґречно,

І якщо вглиб дивитись небезпечно,

То третій вимір зайвий, безперечно.

АЛЕ МИ ТУЖИМ ПОТАЙ…

Тягар буття не давить нам на плечі,

І наших мрій реальність не зімне.

Це існування наше неземне —

Як танець фей навколо порожнечі.

Наш світ ясний, у нас немає долі.

Є лиш ума забави чарівні.

Але як страшно тужить в глибині

Кривава праніч варварства й сваволі!

В кружлянні мрій, в гармонії симетрій,

Легкі, як німби інопланетян, —

О, як ми тужим потай за життям

З вогнем зачать і таїнствами смерті!

ЛІТЕРИ

Ми інколи беремся до пера

І звично пишем літери і коми,

Які відомі кожному. Це гра,

Що має здавна правила й закони.

Але, якби побачив їх дикун

Або людина з місяця, — дивами

Для нього був би знаків цих табун,

Це біле поле, всіяне словами,

Кабалістичним плетивом чудним

В химерних візерунках алфавіту

Тоді, мабуть, постав би перед ним

Страшний і незбагненний образ світу.

Були б там роги, ноги і хвости,

Рослини, змії, птиці й поторочі.

І, вражений до сліз, до німоти,

Він би читав їх, як сліди воронячі.

І в цих відбитках найрізніших мов,

У цьому хмизі втіленого звука

Побачив би, як жевріє любов,

Палає гнів, обвуглюється мука.

Він би жахався, плакав, і тремтів,

І переляк вишіптував, як знахар,

Збагнувши безмір зоряних світів

У мікросвіті цих графічних знаків,

Де стільки літер нижуться в рядки,

Такі чіткі й однакові, що навіть

Життя і смерть, кохання і ненависть

Стають подібні, наче двійники…

І врешті б він, бурмочучи закляття,

Той білий аркуш кинув у багаття,

І, при багатті мирно задрімавши,

Повірив би, що чарів тих нема вже,

Що весь той жах розвіявся, минув,

І аж тоді б він, певно, усміхнувся,

І аж тоді б з полегкістю зітхнув.

ЧИТАЮЧИ ДАВНЬОГО ФІЛОСОФА

Те, що було ще вчора над усе,

Найвищий досвід, наймудріша теза, —

Тьмяніє раптом і втрачає сенс,

Як партитура без ключа й діеза.

І побудова гарна і струнка,

Що в ній було доцільне все і вічне,

Безладно розпадається, зника,

Мов губить враз ядро своє магічне.

Так і обличчя, любі нам колись,

Такі прекрасні, юні і відверті,

В печалі зморщок тінями взялись

І визрівають, блякнучи, для смерті.

Так у душі і захват, і порив,

Ледь спалахнувши, гасне, і натомість

Приходить жаль, що все ж це до пори,

Як щось одвіку вкладене в свідомість.

Та над цією прірвою розрух,

В долинах смерті, де сама трагічність,

В кромішній тьмі пручається наш дух,

Долає смерть і світиться крізь вічність.

ОСТАННІЙ ГРАВЕЦЬ У БІСЕР

Сидить старий,