Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

— Ги, ги, ги, — дико й злостиво передражнив його Бун. — Ти хотів мандрівки. Оце її маєш. Вимітайся.

— На мені ж празникова одежа, — опинався Нед.

— На мені теж, — заявив Бун. — Коли я не боюся за свої штани, то ти й поготів можеш не боятися.

— Вам легко говорити, — сказав Нед. — У вас є містер Морі. А мені самому треба заробляти. Як я зіпсую чи подеру собі одежу, то муситиму сам і купувати нову.

— Ти зроду не купив собі жодної одежини, ані черевиків, ані капелюха, — заперечив Бун. — Оця куртка на тобі — її носив старий Лусьєс Маккаслін, а інше — то від генерала Компсона, майора де Спейна та хазяїна. Тож-бо можеш закасати холоші й скинути черевики, чи й не робити цього, як собі хоч. Але з автомобіля ти вимітаєшся.

— Хай Лусьєс вилізе, — сказав Нед. — Він молодший за мене й дужий, як на свої літа.

— Він вестиме машину, — сказав Бун.

— То я вестиму її, коли вам цього треба, — все не здавався Нед. — Ціле своє життя я тільки те й знав, що водив, як ви кажете, коней, мулів та волів, і гадаю, що соб і цабе з цим кермом так само робиться, як і з віжками та батогом. — Тоді до мене — Вискоч-но, хлопче, поможеш містерові Буну. Та скинь черевики й шкарпетки…

— Ти таки виметешся, чи я маю одною рукою взяти тебе за барки, а другою витягти з-під тебе машину? — гримнув Бун.

Нед урешті заворушився, і таки швидко, бо зрозумів неминучість, — тільки що бурчав трохи, роззуваючи черевики, закасуючи штани й скидаючи куртку. Коли я оглянувся на Буна, він уже витягав із заростей дві жердини, власне, стовбурці молоденьких дерев.

— Ти ще не береш блока? — запитав я.

— Таж ні! — відповів Бун. — Коли на це прийде пора, тобі не треба буде питати. Сам побачиш.

«Отже, це міст, — подумав: я. — Може, тут узагалі нема моста і в цьому все лихо». Бун і зараз угадав мої думки:

— Не клопочися мостом. Ми до нього ще не дісталися.

Я ще мав і ці слова зрозуміти, тільки пізніше. Нед обережно опустив одну ногу в воду.

— Ця вода брудна, — заявив він. — Нема нічого огиднішого, коли бруд залазить мені між голі пальці.

— Це тому, що ти ще не розворушився, — пояснив Бун. — Тримай-но цю жердину. Кажеш, ти ще не розумієшся на автомобілях. Тепер уже, поки й віку твого, не будеш на те скаржитись. Гаразд, — це вже до мене — Легенько рушай машину і, як вона вчепиться за тверде, не зупиняй.

Так ми й зробили: Бун і Нед підкладали жердини під задню вісь і посували мене з машиною вперед на яких два, три чи й п’ять ступнів до дальшої ковбані, аж поки машина знову грузла, а задні колеса, крутячись на місці, забрьохували їх обох від ніг до голови, наче з прискавки, що оце тепер вживають малярі.

— Бачиш зараз, — сказав Бун, спльовуючи й ще одним дужим зусиллям підпихаючи нас розгойдисто уперед, — що означає розумітись на автомобілях? Достоту, як із конем чи мулом: ніколи не ставай за ним, коли він уже підняв задню ногу.

Тоді я побачив міст. Ми виїхали на ділянку землі, настільки (порівняно) суху, що Бун і Нед, яких насилу можна було розрізнити під шаром болота, мусили вже підбігати із своїми жердинами, але й то не встигали за машиною, а Бун усе верещав, захеканий: «Давай, давай! Не зупиняйсь!», аж нарешті я побачив міст за сотню ярдів попереду, а тоді побачив те, що було ще поміж нами й мостом, і зрозумів, що Бун мав на увазі. Дорога (переправа чи як її хочеш тепер назви) перед нами не те що змінилась, а мовби чаром якимсь перетворилася, набравши зовсім іншого вигляду. Тепер вона скидалась на великий басейн кави з молоком, з якого де-не-де стирчали безпорадні й самітні рештки жердин, хмизу й колод, а то ще десь випиналася брила справжньої землі, мовби вивернута плугом, що справляло страхітливе враження. І тоді я побачив ще щось, і зрозумів, що мав на думці Бун, розводячись уже цілий рік про долину Пекельного Потоку, і до чого він раз у раз, відколи ми вчора виїхали з Джефферсона, повертався в мові, наче слабуючи на манію переслідування. Припнуті до дерева над самою дорогою (чи то каналом), стояли два мули, запряжені як до плуга — себто в упряжі з хомутом, скріпленим угорі двома кілочками, через які було зачеплено віжки, а дбайливо змотані посторонки вільно звисали з тих-таки кілочків; неподалік, спертий до іншого дерева, виднів важкий дволемішний плуг, увесь у болоті (що так швидко покривало Буна й Неда) аж по самий гряділь; стельвага, також забагнючена, була сперта на плуг. Позаду всього того стояла нова дерев’яна мисливська хатина на дві кімнати, і на веранді її сидів, схилившись на плетеному стільці, якийсь чоловік, босий, шлейки від штанів звисали йому коло пояса, а його (також заболочені) грубі черевики стояли під стіною біля стільця. І я збагнув, що не на Бурхливому Потоці, а саме тут (як казав Бун) він та містер Вордвін позичили минулого року лопату, що її (як казав Бун) містер Вордвін забув віддати і що її (лопати) містер Вордвін міг би з таким же успіхом і не позичати, коли зважити, що вона їм ні на що не придалася.

Нед теж це побачив. Він прикро подивився на болото, потім кинув погляд на запряжених мулів, що стояли, відганяючи хвостами комарів, і чекали на нас.

— Оце, бач, як знахідка… — почав він.

Заткни пельку! — люто прошепотів Бун. — Цить! Ані писни. — Він говорив, ледь стримуючи злість, що наростала в ньому, підпирав жердиною машину й витягав блок, колючий дріт, сокиру та лопату. Тричі він проказав: «Сучий син». Тоді звернувся до мене: — Ти теж.

— Я? — перепитав я.

— Але ж гляньте на цих мулів, — не вгамовувався Нед. — У нього навіть ланцюг причеплено до стельваги…

— Ти не чув, що я казав заткнути пельку? — сказав Бун тим самим лютим шепотом, хоч уже цілком гречно. — Перепрошую, коли я не досить ясно висловивсь. Я маю на думці, щоб ти заткнув пельку.

— Тільки пощо йому тут цей плуг? — дивувався Нед. — І в болоті аж по самі чепіги. Так наче він… Чи ви хтіли сказати, що він приходить сюди з цим запрягом і переорює землю, аби болото не переводилось?

У Буна були в руках лопата, сокира, блок